Келія Чайної Троянди. 1989-1999 - Костянтин Вільович Москалець

І призахідне сонце над Сеймом. І перо, яке пише зовсім не так тонко і вибагливо, як мені хотілося б… І ліс, до якого всього двадцять кроків. А завтра — Воздвиження. Що в цьому українського, що в цьому мого, чому я такий відчужений від кімнати і лісу, від Сейму і Сонця, від себе — я відчужений і зазираю крізь шпаринку, і навіть цим невимовно тішуся, бо й цього так довго не було — бачення оцього, милування, печальної радости.

Такий теплий вечір сьогодні. Один з останніх теплих вересневих вечорів. Так струнко цвітуть посаджені мамою жоржини і хризантеми, чорнобривці й айстри. Такий шляхетний відблиск на дорогоцінних книгах, привезених з усього світу. З таким острахом і тугою написана ця сторінка, може, єдина вдала сторінка у всьому щоденнику.

Воздвиження Чесного Хреста сьогодні. Цілий день нічим, по суті, не займався, — ловив сонячні зайчики доброго бачення, готував обід, палив грубу, напівлежав і лежав на канапі, прислухаючись до спокою, який народжується у мені, або ж до чогось більшого і значнішого за спокій. А ще грав на гітарі. Зап'ястя і пальці просто закостеніли, дуже важко притискати струни до ґрифа, руки оживають з ледь чутним хрускотом. Ще один день прожив-пережив-віджив. Надвечір захотілося чаю — доброго індійського чаю, такого міцного, щоб щелепи зводив, і нормальну сигарету. Чаю і сигарет захотілося. Чи настане колись час, коли матиму їх удосталь? Чи хотітиму їх так, як сьогодні хотів, смутно дивлячись на пожовтіле кленове листя і безмірно високі небеса?

Все життя чогось або бракує, або обмаль. Недостатність, ураженість цього життя. Так має бути? Чи це тільки злий жарт, чиєсь зумисне протистояння тому, що мало би бути насправді? Щиро кажучи, мене це вже не цікавить. Я достеменно знаю, що життя детерміноване, і детерміноване зовсім не людиною з її планами, надіями, пристрастями. Людина може встановлювати лише порядок — імітацію ладу, в якому все доладне і детерміноване. Імітація — це не тотожність, а отже, неспівпадіння. Треба свідомо, душею і розумом відмовитися від безглуздих спроб навести лад. Треба дистанціюватися, відійти на кілька кроків, заспокоїтись і придивитись уважніше, — заглянути до себе всередину і визирнути з себе назовні, не нав'язуючи довколишньому жодних своїх або чиїхось уявлень про те, яким воно мало б бути.

Цілковита непростежуваність ідеї тієї країни, у якій мені випало народитися й жити, мовою якої я думаю і говорю, цілковита розірваність і заплутаність її історії, невизначеність основних, засадничих рис ідентичности українського народу, який у кожному столітті виступає з іншим обличчям. Плинність і аморфність, двозначність закладені вже в геополітичному розташуванні цієї країни, а на додаток — сім десятиліть комуністичного тоталітаризму. І зліпок із цієї дійсности — моя свідомість. Неможливо бути людиною взагалі, принаймні це неможливо спочатку; до буття людиною взагалі можна прагнути або не прагнути, проте первісною є свідомість, складена на основі українських слів і краєвидів, на основі довколишніх впливів — суспільства, сім'ї, школи тощо. Нічого дивного немає у тому, що я переживаю тепер такий тяжкий і безпросвітний період — метафоризуючи, можна сказати, що я опинився в безповітряному просторі, у відсутності середовища життя; я висунув голову назовні, туди, де мали би бути озон і кришталево чисте повітря гірських вершин, — а мене зустріла відсутність будь-якого повітря взагалі, і я задихаюся тепер, і хапаю ротом цю відсутність, як риба на Сеймовому піску. Бо, хоч би як крути, а Касталія була витвором німецького духу, так само, як вірші Рільке, Гельдерліна, твори Ґадамера, Ніцше, Гайдеґґера і так далі. Я виріс на перекладах — російських, українських, польських, — але нічого свого, автентичного, створеного моїм народом, такого, що належало би до сфери моїх уже сформованих уподобань і стилю буття, способу буття, я, по суті, не знайшов. Антонич, Свідзинський, неокласики, Чубай, Рябчук. Цього мало. Немає філософів і письменників того рівня, який би належав до життєвого мого світу. Я з юности зачитувався Флобером, Достоєвським, Лаґерквістом тощо, але всі вони були носіями чужих культур. Був потрібний мені рівень, але не було — і немає! — ідентичного такому рівневі якраз українського менталітету, української мови — не перекладів, а творів, які б народилися в моєму народі; їх могли би написати Хвильовий, Підмогильний, Зеров і так далі, але їх розстріляли або вони застрілилися самі. Бракує їх. Бракує саме того, що вони — і їхні найближчі наступники — повинні були би написати; а того, вже написаного, — замало. Ми виросли на чужих недоїдках. Ми сформувалися на них. Ми неймовірно убогі злидарі. Мені не звикати до бідности, я все життя з неї не вилажу, так само, як і мої діди та батьки. Але була ілюзія, що, прочитавши переклади (або й оригінали) Рільке, Еліота, Рембо, я на рівних правах сиджу за королівським столом Європи. Ох, ця Європа, це марево, ця болюча і пристрасна моя ілюзія, Європа Бройґеля і Вермера, Баха, Нідерландів, снігів, снігів, снігів, і засніжених гостроверхих дахів під черепицею, і католицизму, і хризантем та троянд, — втім, чи тільки моя… І убога правда, обдерта баба-жебрачка з торбами, від якої смердить, яка божевільна, — чому так часто ототожнювалася мені Україна з цими божевільними бабами — колись, на вокзалі у Києві, і недавно — на автостанції у Батурині? Київ, Батурин. Неможливо бути європейцем узагалі, так, як не можна бути людиною взагалі або чоловіком узагалі. «Взагалі» не можна бути взагалі, якщо бути взагалі можна. Одначе це «є» — не взагалі, а дуже конкретне, як речовий доказ. Це «є» усвідомлюється мною часом як гостре страждання, часом — як спокій, інколи — як насолода, деколи — як радість, але найчастіше — як пекло, з якого немає виходу, бо виходу з пекла немає взагалі, туди є тільки вхід. І, навіть досконало вивчивши німецьку, голяндську, французьку мови, ти ніколи не станеш німцем, голяндцем, французом, ти вічно залишишся бідним українцем, громадянином країни, яка значно частіше зникає, ніж виникає. Писанки, рушники, пісні, Гоголь і Березовський, шаровари, сало, самогон, УПА, ОУН, зневага сусідів, об'єкт «покиванія глави»… Це,