Келія Чайної Троянди. 1989-1999 - Костянтин Вільович Москалець
Поступове повернення (чи навернення) до святої тверезости, до ясного, нічим не затьмареного бачення дітей. Чиста душа бачить чистими очима — чисте; брудна душа бачить брудне, нечистими очима. І тому треба щоденної праці, праці понад будь-яке людське зусилля, праці селянина коло землі; тільки тоді вродять нові плоди, тільки тоді забезпеченим буде життя. Це — найголовніше: щоденна праця, щоденне безперервне зусилля, щоденна безперервна молитва, що є плугом і дощем, що є живим насінням.
«Хліб наш насущний дай нам нині» означає просьбу про щоденну молитву, про ласку Божу молитися, не відступатися, не забуватися і не нехтувати єдиним можливим хлібом на цій землі — духовним хлібом молитви, хлібом зв'язку з Богом, хлібом причетности до Нього, хлібом невипадковости. Інакше — абсурд, інакше — смерть.
Тому треба тривати. Тому треба бути уважним і зосередженим. Зосередженим — тобто бути в серці, в якому є Царство Боже. Тому треба терпіти, часом з останніх сил, часом понад силу, пам'ятаючи, що навіть тоді, коли ми не витримуємо і відступаємося, коли оступаємося і падаємо, Він усе одно прощає і приходить подати руку Свою, щоб допомогти підвестися нам, щоб спасти і зберегти зерно своє у цій немилосердній зимі земного світу, — тому що так треба.
Рятує нас — і врятує.
27 серпня
Дивовижні, справді осінні хмари стоять у ніжно-блакитному небі; дзвонять у батуринській церкві; сьогодні вперше запахло осінню: ледь відчутним димком, прив'ялими травами і ще чимось невимовним, сяйвом якимось, якимось прощанням. Моя тридцята осінь. Тут неможливо заспокоїтися раз і назавжди; але можливо заспокоюватись і врівноважуватися щодня; заспокоєння — це безперервний процес; заспокоєння треба дотримуватися, його треба досягати. Зрештою, всього треба досягати, все потребує безперервного зусилля, праці і твоєї саможертовности. Це дивно, але це справді так: лише віддаючи, отримуєш; лише втрачаючи (точніше — витрачаючи) — здобуваєш. Ти теж говорив про це; «Kto chce zachować swoje życie, straci je, a kto straci swoje życie z powodu mnie і Ewangelii, ten je zachowa». «Trzeba umrzeć, żeby, naprawde być», — додає ксьондз Венцлавський; дякувати Богу, тепер-і-тут це стало цілком очевидним.
Може, тому й розпочинається осінь. Звук картоплі, яка падає до відра, — сусіди вибирають. Звуки дзвонів, які гойдаються на батуринській дзвіниці. Трансцендентне. Те, що виходить поза межі, водночас залишаючись у них. Не можна бути скнарою і берегти себе; треба проростати з себе, над собою, сміливо, і безстрашно, і радісно летіти в найяснішу темряву, постійно збуваючись, безперервно стаючи собою для Нього, а не для себе. Заспокоєння — це лет, а не нерухомість каменю. Спокійно і радісно летить дощ. Спокійно і радісно летить зерно у розкриту землю. Рівновага досягається в леті, а не в нерухомості. Може, тому все менше хочеться говорити. Може, тому все менше хочеться німувати. Говорити, мовчати і говорити знову.
Хіба цього, отакого знання, не досить для того, щоб летіти? Хіба вже саме це знання не є летючим, легким, незумовленим? Хіба треба ще якоїсь іншої мови? Тільки зосередитися. Тільки не пильнувати, не стежити за душею. Вона й так уже все вміє. Відпустити її на волю. Відпустити її на Божу волю. Вона — це я, а я — Твій, Господи; все ще Твій; чи вже Твій. Хай буде так.
31 серпня
Останній день літа, несподівано гарний день, коли пощастило спіймати три рибини і зготувати з них юшку — буде сюрприз до завтрашнього маминого приїзду, — аж приїхав Кашка і привіз коробку тютюну Kansas від Андрія Деркача; коли читав Ніцше і Біблію, коли повертався із Сейму стежкою, яка біліла в сутінках, однією і тією ж, вічною для мене від найперших днів життя; і дзюрчала річкова вода біля дерев'яних підпор пішоходки, і світив крізь імлу повний місяць, і я був сам, але, може, вперше в житті не гнітила мене самота, а насолоджувався, тому що, може, вперше в житті я був справді сам і сам обрав цю самотність, сам прагнув бути сам. Адже, якщо замислитись, я ніколи не залишався самотнім насправді; хтось постійно був поруч — коли не в снах, то в спогадах, або візіях, або очікуваннях, або в голосах із радіо чи магнітофона, або в постатях із телевізора. І тому я проклинав цю ерзац-самотність, наївно, по-дилетантському вважаючи її самотністю справдешньою, реальною, справжньою, такою самою, як і в містиків та анахоретів; такою ж, яку мав і Ти. Але ні, — все це сповнене примарами і шумом, шумом і люттю, як у того шекспірівського безумця; я проганяв людей іззовні, але не вмів вигнати їх ізсередини, із себе, не вмів очистити Твого храму.
Треба поволі ставати Майстром Самотности; треба неквапливо вирощувати тютюн, розмотувати вудку і закидати її в плавну безперервну течію; все надходить у визначений час, у Твої строки, і День Твій прийде так само тільки тоді, коли Ти визначиш, і мій день, і моя ніч так само. Тому треба бути неквапливим і послідовним; тому треба бути ретельним і терплячим; тому треба бути покірним і безстрашним. Так проводжаю я суєтне, важке літо, в якому, втім, теж було трохи сонця; так я зустрічаю осінь Твою, Господи; і хай буде так.
2 вересня
Цілий день майже — злива з осінніми громами і блискавицями, з багатством зрізаного тютюну, дуже простими розмовами з мамою. Вечірній чай у Кашки; бесіда в основному про антологію ДАКу. Прощаємося зі своєю молодістю, поволі осеніємо, поволі приносимо плоди. П'ятнадцять років. Дружба. Спалахи недовіри, ненависти, поблажливости і холоду у стосунках поміж нами. Втечі й повернення. І ось тепер потроху увиразнюється те, чим мав стати ДАК, і те, чим він так або так був: духовне братство, прообраз духовного ордену і Церкви в її первісному значенні, в Ісусовому розумінні. Створюючи ДАК, ми створювалися самі. ДАК — це ми; він ріс і дорослішав, пиячив і
