Келія Чайної Троянди. 1989-1999 - Костянтин Вільович Москалець

Хоча й Ілля сьогодні, але не вірилося — надто вже безнадійною була затяжна спека. І от — гроза по обіді і затяжний дощ, не дуже густий, але ж дощ, справжній, мокрий; і полегшено зітхнули груди, і нічні марення відійшли у безвість небуття. Заварив свіжого чаю, запалив сигарету, сів на порозі, споглядаючи блідо-жовті денні блискавиці і струмені води, прислухаючись до громів, шелесту і плюскотіння, вперше осмислено побачивши жовте листя на бересті і червоний металевий дах сусідської хати; ніздрі жадібно ловили свіжі пахощі живого серпня, вряди-годи подавав голос цвіркун, ластівки ширяли під негустим дощем, і я відчув, що потроху повертаюсь у сюди, у тутешнє.

Читаю щоденники Ґомбровича — думки про недостиглість, невикшталтуваність, яку треба визнати і прийняти як дійсність, реально існуючу тут-і-тепер, відмовившись від марного «наздоганяння» чужого кшталту чужих «окреслених» народів: «Więcej jeszcze: trzeba by wykazać, że wszyscy są taky jak my…» На думку Ґомбровича, наш стосунок до світу мусить принципово перемінитися: «…zadaniem naszym nie byloby już wówczas wypracowanie jakiejś określonej polskiej formy, lecz uzyskanie nowego podejścia do formy jako do czegoś, со wciąż jest przez ludzi stwarzane a nigdy ich niezadawala». Іще: «Chodzilo tu ni mniej ni więcej tylko о przewekslowanie z czlowieka majęcego formę na czlowieka (dotyczy to także narodu) wytwarzającego formę <…>».

Отже, знову «не людина для суботи, а субота для людини». Або, як писав Гессе, «ми лиш глина покірна в руках у Бога, котру ліплять, але не випалюють зроду». Потік форм, уявлюваний як лінійна послідовність, із натяком на можливість поступу до досконалости і з можливістю деградації — задля повноти свободи волі.

А навпроти стоїть Еліаде, за спиною якого — індуси; вони посміхаються, крутячи на вказівному пальці модель свастики, — свастика перетворюється на колесо, цикл, коло; тільки пам'ятаючи про коло, можна посміхатися, і посміхатись отак. «Не треба так ставитися до старих людей, що вже померли, бо це буде несправедливо. Ми, безсмертні, не любимо, щоб до нас так ставилися. Ми любимо жарт. Поважність, юначе, — це питання часу; воно виникає тому, признаюся тобі, що люди переоцінюють час. Я теж колись надто цінував час, тому й хотів дожити до ста років. А вічність, щоб ти знав, не має часу. Вічність — це одна мить, її якраз вистачає, щоб пожартувати», — каже Ґете Галлерові.

Христос приніс молоде вино власної крови і закликав наливати його в нові міхи; але відтоді минуло дві тисячі літ — цілком достатньо для того, щоб постаріти не тільки вину, а й міхам. Потреба нового молодого вина. Потреба молодої крови. Потреба нового Христа — або ж Христа знову. І тому періодичність і циклічність знову виявилися переможцями. Знову потреба всеочисної і всевідновлюючої офіри, потреба виганяти «цапа відпущення», потреба молодого, нового часу — і молодого буття, — правічна потреба, яка періодично воскресає — як трава і дерева, росте, приносить плоди, гине взимку — і знову воскресає навесні. Тому вони такі подібні — пізня осінь і рання весна, — що їх майже неможливо розрізнити, близнюки; і тому вони такі несхожі, як вогонь і сніг. Ми живемо у нестерпному смороді загниваючого часу; ми задихаємося через відсутність часу, тому що тільки молодий і наповнений час можна назвати присутнім, існуючим. Ми намагаємося створити новий ритуал, але не досягаємо глибин первісности, джерел часу — і наші ритуали розсипаються на очах, смішні імітації, безкровні або ж малокровні конструкції, хирляві, недоношені діти, плоди злягання без любови, плоди скороминущої хіті. Треба крови. Треба юности. Треба повної крови і юности сповна. А те, що ми маємо зараз, — це перестигла недостиглість або ж стара діва; «дерево, яке не приносить плоду, зрубають…»

Захопився «Осягненням історії» Тойнбі — актуальні розділи про розкол у душі, архаїзм, футуризм і «відстороненість». Якось мало й неглибоко замислювався над тим, що жити довелось у період розпаду цивілізації — чергового розпаду, чергової цивілізації. Тоталітарна божевільня-імперія, у якій випало народитися, щосили створювала ілюзію своєї вічности і непорушности; і хоча надлам уже відбувся — бо ж чим пояснити майже загальну зневіру в комуністичних гаслах, обіцянках і нормах ще за шкільних моїх часів, — та все ж тоді це здавалося тріщиною в «окремо взятій державі», а книжки і радіоголоси, які так чи так продиралися крізь «залізну завісу», створювали ілюзію іншого плану — що десь там, у тридев'ятому царстві, існує нерозколотий, суцільний Захід, із ніг до голови просякнутий живою культурою, де всі без винятку знають напам'ять Рільке й Еліота, день і ніч слухають Шенберґа, Стравинського та Кейджа, у проміжках між цими похвальними заняттями бігаючи до ґалерей, щоб помилуватися Бройґелем, Сезанном і Далі… Звідки нам було знати, що цей розкол — тотальний, всесвітній, що Еліот і Вулф були якраз свідченнями його, так само як Кафка, Джойс, Рільке тощо, і що відбувся він років зо двіста тому, і що тріщина вже перетворилася на прірву, і що це не політична, а духовна (бездуховна) реальність, з якої нікому нікуди не вдасться подітися, а головне — що це черговий розкол, що так уже було не раз — і повсюди; звідки нам з нашою таємною дитячою вірою в напівзабороненого, осміяного, обпльованого Христа, з нашими підпільними хрещеннями і великодніми пиятиками було знати, що християнство — історична релігія, яка виникла приблизно в ось таких сутінках, як наші, у мороці гетсиманських ночей і римських катакомб, що це одна з можливих релігій, так само розколота й покраяна сама в собі на безліч галузей, кожна з яких прагнула бути єдино істинною, — але Царство, яке розколеться в собі, не встоїть… Ми хапалися за соломинки — за все, що не було комуністичним і безбожницьким; ми гадали, що це тільки нам не пощастило і ми втрапили до пастки, а все було набагато зловіснішим і безвихіднішим, тому що ми опинилися в «людині», порятунок від якої тепер існував тільки в смерті. Хто допомагав нам, коли ми молилися, якщо Бог на той час уже пішов звідси або й помер? Цей худий, виснажений іудей, пришпилений, наче