Келія Чайної Троянди. 1989-1999 - Костянтин Вільович Москалець

Живий доти, доки усвідомлюєш те, що ти живий. Усвідомлення і є світлом. Осмислення. Розуміння. Тощо. «Летюча музика», — сказала якось Таня Крижанівська і довго розповідала мені про музику Альбіноні, послухати яку тоді не було можливости; аж років через сім, перебираючи урізькі платівки, наштовхнувся на одну — на пакеті рукою Крижанівської було написано: «Летюча музика». Увімкнув програвач і з перших же тактів усвідомив — яким ясним було це світло і як не можна було не летіти на нього, — усвідомив, що знаю цю музику вічно; і яким же сліпучим був наступний спалах, коли ще через три роки я знову почув цю музику Альбіноні на касеті, привезеній з Англії (Леся Риба подарувала). Це була касета, яку Doors зробили вже після смерті Джима у Парижі; Джим читав свої вірші, а вони наклали на них музику, дуже добре вийшло. Передостанньою була тема з The End, а останньою — музика Альбіноні, летюча музика Крижанівської, яку виконували осиротілі Doors.

Ось таким сліпучим є інколи сяйво долі. Іноді мені вдається майже торкнутися його, долетіти насправді, і тоді я падаю в пітьму з обпаленими крилами, зі сльозами образи й нерозуміння. Я хочу постійного усвідомлення своєї долі. Я хочу постійного лету до світла. Я не знаю, чи існує рай для сестер моїх нетль і братів цвіркунів, але я хочу, щоб він існував. Про це довідаємось — або не довідаємося — потім. У тому раю мусить бути дуже багато снігу, — бо надто пекучим було полум'я, в якому згоріли Джим і Дженіс, і нема їм числа… нема нам числа, тим, що палали, палають, летять і долетять таки до своєї долі, до здійснення її, тобто — до істини. Дуже багато снігу в раю. Засніжені канали, стрункі собори, в яких з музикою Баха, Генделя, Моцарта звучить і музика Альбіноні. Хори, в яких Моррісон і Джоплін співають разом. Ви знаєте, що вони співають?

Так. Вони співають: «Ми — є».

6 серпня

Кілька днів у Матіївці. Цвіркуни і нетлі, легкі пахощі матіол у сутінках, коли виходжу на ґанок випалити люльку тютюну, що виріс на нашому городі, — мама посадила. Сходить місяць над вербами, замовкає село, вкладаються спати сусіди. І спалахують перші зорі. «Як добре без людей — правда, тату?» І гавкають нічні пси. А вранці, коли ти вкладатимешся спати, — півні співатимуть.

Сейм дуже обмілів цього року. І тьма народу товчеться щодня на його берегах, переважно чужинці, — вереск і виск їхній чути за кілометр. Через це так важко було примусити себе ходити купатися. Надто мала втіха порівняно з надто великим душевним дискомфортом. Коли вже нарешті обезлюдніє пляж, цей чистий колись, а тепер перетоптаний сотнями ратиць пісок? Коли вже вони поїдуть нарешті звідси і залишать нас у спокої — Сейм і мене?

Уже скоро. Усе меншає літа, все більшає осени. «Осеніє кругом», — як пише Пашковський. Неймовірно добре пише, це, може, вперше я читаю український роман із таким захопленням і зачудуванням. Власне, не пише, а є; дім буття мови, мова — дім буття. На сьогоднішній день Пашковський — єдиний вартий уваги прозаїк в Україні. «…пора й нам, братове, достойну, сріблом окуту чару з молодою наливкою підняти в бронзовому світлі лип за неприкаяних і скорботних співвигнанців по недолі, за нас, без вини німих, пора стати лицем до грізних лляних одеж на західному видноколі й довіритись ясно-врочистому спокою в дні перед листопадом-вогнепадом…» («Вовча зоря»).

Падають зорі. Ніч розпочалася. Затишно тут, біля світла настільної лампи, разом із нетлями слухати цокіт годинника. Думати: це час минає? Чи інше щось, дуже подібне на час, але інше, інше, — сон? життя? Чи не сон, і не життя, і не час, а просто минущість, яка минає. Куди вона минає? У неминущість, — може. Усе це тільки слова.

19 серпня

Спас. Мамин день народження. Сьогодні моїй мамі виповнилося п'ятдесят років. Вітаю тебе, моя матусю, вітаю, моя така втомлена, така усміхнена і печальна, така свята. Вітаю тебе сам, наодинці з книгами і цвіркуном, у тихій вечірній Матіївці, де так пахнуть матіоли, посіяні твоїми ріднесенькими руками, де плине Сейм і зорі обертаються над нашою маленькою хатою у цьому великому світі. Будь щасливою і здоровою, моя мамочко, будь. Я тебе дуже-дуже люблю.

Спас. Цвітуть чорнобривці, жоржини і портулаки. Перегортаються сторінки книжок і молитовника. Течуть слова. Може статися, що я вже ніколи не напишу тієї великої книги, вимріяної ще на світанку свідомости. Так багато змінилося з тих пір. А найперше — прийшло розуміння того, що книги — це важлива, дуже важлива, проте не найголовніша річ у бутті. Найголовніша річ у бутті — саме буття, буття сповна. Часом книги лише додають цієї повноти. Але суть справи не в книгах. Сотнею книжок більше, сотнею менше, — це нічого не міняє. Ну, майже нічого.

Спас. Завжди вважав, що саме писання книг є моєю найавтентичнішою самореалізацією. Мучився через те, що не міг писати. Даремно я мучився, даремно напружував м'язи, щоб підняти несамовиту, нелюдську вагу безлічі слів і мов. Суть життя не полягає в підніманні тягарів. Інколи достатньо просто помовчати трохи, послухати цвіркуна або Doors, випити чаю, подихати пахощами матіол, випалити люльку, сходити до лісу та, обливаючись потом, мовчки принести ще одну сосну собі на зиму.

Спас. І одна-єдина нетля сидить на столі біля мене, спостерігаючи, як я пишу. Це вже майже осінь. Ти так прагнув самотности і свободи. Маєш тепер їх по вінця.

26 вересня

«Кімната Джейкоба» Вірджінії Вулф; відколи прокинувся, думаю про цю невеличку повість, розглядаючи книги у шафі, папери, письмове приладдя, кришталеве яблуко, картотеки, годинник, магнітофон і хризантеми на своєму робочому столі. Сиджу на канапі, палю люльку і дивлюся — наче крізь вузьку замкову щілину з острахом підглядаю за чужою кімнатою, залитою вересневим сонцем, хмарами синього тютюнового диму. А ця кімната — моя; тільки як втрапити всередину, як сісти за такий привабливий стіл і розгорнути такі гарні книги? Маленьке дерев'яне розп'яття, привезене з Кракова. Друкарська машинка. Канапа, яку ми купили для нової чотирикімнатної квартири. Книжкова шафа, яка стояла у батьковому кабінеті і супроводжує нас усе життя, —