На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський

були закриті, і обслуга дальше виконувала свою роботу. Стрілянина продовжувалася. Пополудні дійшла до нас чутка, що совєтське військо увійшло у приміщення тюрми. І дійсно, за якийсь час відчинилися двері і до нашої камери увійшов полковник Червоної Армії з кількома вояками і членами в'язничного комітету. Він привітав нас з визволенням і казав нам виходити з тюрми, іти на південну сторону міста до комендатури, а там нам скажуть, що робити. Один комітетчик старався довести полковникові, що не можна так всіх звільнити без попередньої перевірки і що на це є створений комітет, який розгляне кого можна звільнити, а кого ні. В тій хвилині я собі подумав, от буде халепа. Але полковник заявив, що він тут командує цим відтинком — тюрма є на фронтовій лінії — через канал ще довго можуть іти бої і держати тут в'язнів небезпечно. І він ще раз сказав: "Ви, ребята, свободни, уходіте з тюрми, ідіте в комендатуру в южную сторону ґорода".

Двічі нам, а особливо мені, цього говорити не було треба. Ми схопили наші речі і чимскоріше покинули тюрму і подались з поля обстрілу. Я вийшов з тюрми майже з порожніми руками, без жадного документа з одної сторони щасливий, що живий, а з другої затривожений, що і як бути дальше. Я був виснажений, на дворі було гарячо, так що відійшовши від тюрми якого кілометра, сили мене опустили, Я підійшов'до солдатів коло польової кухні, на їх питання я сказав, що іду з тюрми (хоч по мені і так було це видно). Багато між ними було з України. Вони всипали мені миску звареного рижу і дали хліба. Я підкріпився біля них — вони ще дали мені на дорогу хліба і смальцю і я подався дальше. Але куди йти? Я пригадав собі, що якийсь час на Банкґасе була наша організаційна зв'язкова квартира. Я зайшов туди, але нікого там не було. Тоді я пригадав собі, як я привозив зі Словаччини кілька передач від одної нашої дівчини до її брата о. Косарчина. Він жив тоді в парафіяльному домі при Лєрхенфельдеркірхе. Я подався туди і мені пощастило. Я застав їх там і вони мене прийняли і допомогли.

Через якийсь час я зайшов на адресу, яку подав мені Вебер. Обоє вони були пригноблені і перелякані. Сказали мені, що вони є під домашнім арештом, їхня ціла мережа була виарештована. Більшість з них це комуністи і вони обвинувачують його, що він їх зрадив (що, здається, було правдою). Його допитували вже в присутности росіян, які допитувалися за мною. Що з ними буде, він не знає. Чув, що їх повезуть в Одесу, а звідти до Франції. Він порадив мені зникати і обережно відходити з хати, щоб мене ніхто не завважив. Ми розпрощалися приязно, і більше вже ніколи не бачилися. Ще в тюрмі якийсь час гризло мене сумління, що я не дотримався букви моєї інструкції (хоч і я зробив найбільшу спробу), і що я виявив себе, як члена організації, якої ідентичність я повинен був закрити. Але так, як пішли справи, то це може і було чи не найбільш корисне моє відхилення. Бо це спрямувало слідство на інші напрямки, які треба було прослідити і на це був потрібний час, який був важливим фактором. Завдяки тому слідство було відкладене і ніколи не закінчене. Ніхто на тому не потерпів, бо противно, як з французами, ніхто з нашої мережі не був арештований. Бо хоча Вебери зрадили псевдо Ліди, але на щастя вони не знали її адреси, ні інших подробиць про неї. Ті подробиці я знав добре, але я взяв рішення їх не зрадити і це я виконав. Так оцінюючи це пізніше я знайшов спокій і навіть переконання, що це було вдале і щасливе рішення, завдяки якому я особисто врятувався і вийшов на волю. На волю? Радше треба сказати, що я вийшов живий з тюрми і вирвався з ґестапівських рук. Але ж волею цього не можна вважати: Відень був зайнятий совєтськими військами — фронт посувався на захід, я був без жадного документу, без засобів на життя, наражений кожної хвилини попасти в руки "смершу" чи НКВД.

Все таки одна фаза мойого життя закінчилася і я вступав у наступну, ще більш непевну і часами небезпечну. Про неї, як знайду час і змобілізую свою волю, можливо, що внедовзі напишу.

* * *

Переночувавши першу ніч на волі у о. Косарчина я пробудився вранці і став лицем до непевної дійсности. Як дальше бути? Мої господарі теж не зали, що їх жде. Наразі їх положення було не найгірше, бо виглядало, що Червона Армія мала наказ респектувати церкви і досі не було жодних грабунків і насильства в їхньому будинку, що було загальним явищем в інших частинах міста. Обоє вони зі щирістю і християнським милосердям пропонували мені бути з ними, доки я не прийду до сил і доки не проясниться наше положення. Мені не залишалось нічого іншого, як з вдячністю прийняти їхню пораду. В перших днях я був полонений тільки одною думкою і бажанням: як заспокоїти голод. Мій молодий організм хотів одне: їсти. Тому я кожного дня ішов у місто, щоб роздобути якісь запаси. Ішов, звичайно, в перший бецирк (дільницю) близько фронтової полоси — бо там ще панував хаос — і військо, і цивільне населення розбивало магазини і запасалося всім, що можна було зі собою понести.

Видно, що голод отьмарив мене до тої міри, що я теж приєднався до того масового грабунку і тягнув додому, що попало від руки. Мої господарі дивилися на мене з певною резервою і навіть на якийсь час називали мене "русскім". (В тих днях я поводився як "русскій" — "грабував награбоване").

Як можна було сподіватися, ївши все нерозбірливо, я дістав розлад шлунка, але помимо цього я не міг здержуватися від їди. Врешті пані К. поставила мене на дієту: повний сніданок, обід і вечеря — зате нічого більше, бо досі то я їв майже цілий день. Це була для мене "строга" дієта, але я мусів її придержуватися і за кілька днів я видужав і поволі пройшов ту голодову кризу і повернувся до сил.

У парі з тим в