На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський
Скоро після того я виїхав до Відня, де велися остаточні підготування для цеї місії. Макольондра був десь біля Інсбрука, так що всі технічні справи впали на мене. З французами сконтактувала мене наша зв'язкова Ліда. Вона познайомила мене з ними на концерті в "Січі", де вона виступала як солістка-співачка. Француз Карль Вебер був засадничо альзасець і був трактований як німець. Сам він інженер, працював під Віднем на фабриці літаків. Високий бльондин, інтеліґентний, зрівноважений і спокійний в поведінці. Другий член — це була його жінка, здається на ім'я Шарлін, гарна чорнявка, дрібної постави, французького живого темпераменту і веселої вдачі. Дальші контакти з ними йшли через Ліду. День виїзду назначено на 15 січня 1945 р.
Врешті прийшов день виїзду. Макольондри не було і мені сказали, що він поїде прямо до Гогенемсу, де ми маємо стрінутися. Я забрав зі собою тільки найбільш конечні речі, які вмістилися в малий наплечник і портфель. Зате мої французи прийшли на назначене місце досить поважно обтяжені. Він мав великий, тяжкий наплечник, випаковану течку, валізку і підручну торбу для жінки. Як показалося пізніше, вони забрали зі собою різні меморабілії включно з колекцією ляльок. Не було змоги зредукувати вже баґажу і, хоч я не був дуже з того задоволений, ми всіли на поїзд і без пригод заїхали до Гогенемсу. Там винайняли дві кімнати в готелі, а на другий день я зв'язався з Миколою Семанишином в Дорбірні і з п. Болюхом. У висліді розмов виходило, що одинока можливість переходу кордону є в Гогенемсі. Рівнобіжне до кордону йшла дорога, якою майже щоденно проходжувався посол і згідно з його інформаціями кордон є якийсь кілометер на захід і з тої дороги можна бачити стежку, якою проходять прикордонні патрулі. Якщо пройти ту стежку незауваженим пограничниками, то кордон перейдений — і дана особа вже у Швайцарії. Я пройшовся з послом по тій дорозі й оглянув ситуацію. Проблемою виглядало тільки те, що між дорогою і кордоном було чисте поле, покрите снігом і не було жодних ні дерев ні горбків, за якими можна б скритися.
Ми були готові до переходу. На жаль, Макольондри не було і я рішив чекати, поки він не з'явиться. Ані я, а тим більше мої супутники не були з того задоволені, бо ми кожночасно наражувалися на контролю. Крім того вони покинули роботу й мешкання у Відні і боялися поліційного розшуку.
Ні 17, ні 18 січня Макольондра не з'явився і ситуація настала напружена і досить критична. Я міг був без більших комплікацій закинути плян і вернутися до Відня, але мої супутники мали за собою "попалені мости" і їм відвороту не було. Тому то я рішив вечором 18 січня 1945 року переходити кордон. Вечором до Гогенемсу приїхав Микола Семанишин, якому я залишив 250 долярів, що були призначені для Макольондри і казав з'ясувати йому справу — чому я рішився іти без нього. "Як тонке, то ще й рветься" — каже приповідка. Бо крім того чистого, білого поля — на додаток ніч була морозна і ясна — надворі стояла повня місяця (пригадалося мені, що це якраз був Щедрий Вечір, коли в нас вдома все було місячно). Десь коротко перед північчю, як в готелі все затихло, ми викралися надвір. Для маскування на сніжному полі ми забрали з готелевих ліжок простирадла. Не стрінувши нікого в містечку, ми дійшли до дороги, а потім обережно через поле прямо до кордону. Будучи вже досить близько, ми побачили, як стежкою пройшов патруль — ми лягли у сніг і, як вона віддалилася, ми не завважені пройшли чорну стежку висипану жужлем і відітхнули з полекшею. Та тут прийшло наше розчарування. Кілька кроків за стежкою був берег з зарослями, який спускався вниз. Ми кинулися по тому березі і з розгоном вперлися в дротяну засіку — це наробило шуму, і ми почули недалеко заалярмовані голоси пограничників. Я побачив, що перед нами є два ряди дротів, і за дротами була або річка або якісь мокляки. Голоси і кроки зближалися, становище було безвихідне. Мої супутники з їх баґажем заплуталися у дротах. Я сказав їм, що я виходжу назад на стежку і здаюся, а вони хай сидять тихо і, як успокоиться, хай стараються втікати назад. Меморіяли, які я мав у кишені, я викинув між засіки, вийшов назад на стежку, відійшов від того місця і зараз мене окружили пограничники і я здався їм. На питання, чи я сам, я це потвердив. Вони забрали мої речі і мене з піднесеними руками завели на станицю, яка була кілька сот метрів дальше. Кількох пограничників вернулося прослідити те місце, де я був і через яких 10 хвилин привели моїх супутників. З нами поводилися досить гостро, але коректно. Я був дещо більше у їх неласці, бо хотів брехати, що я був сам. Нам зробили докладну особисту ревізію, як теж ревізію наших речей. І тут я побачив, що портфель Карла був випханий манускриптами, на яких було позначено "секретно" і "дуже секретно": це були пляни й інструкції з фабрики літаків, де він працював. У мене не знайшли жодних компромітуючих речей крім 250 американських долярів. Тут списали тільки короткий протокол і ще вночі перевели нас на поліційну станицю в Гогенемсі. Тут держали нас у звичайній кімнаті. Станиця була мала — звичайний будинок з видом на дорогу. Рано списали ще один протокол і зінвентаризували наші речі. Довший час ми сиділи в бюрі і через вікно я бачив, як дорогою проходили Хрептовський і Болюхи і щось жваво зі собою розмовляли, не сподіючися, звідки я на них дивлюся, природно, з певною заздрістю. Бо настрій в мене не був надзвичайний. Зваживши, що в моїх супутників знайшли ті "geheimlich" i "sehr geheimlich" документи, справа набрала досить поганого обороту.
Пополудні нас перевезли до тюрми в Бреґенці. Нас розділили і мене посадили в келію, де був уже один словінець і один італієць. Келія була досить чиста, кожний мав своє ліжко і було досить тепло. Харч був скупий, але можливий. Крім того мені повернули мої особисті речі. Я мав зі собою дещо харчів, смальцю, цукру і більшу кількість сигарет, так що в'язничний харч доповнював своїми запасами і навіть трохи давав
