На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський

і з Заходом. Я стрінувся з ним. Він не дуже намагався випитувати мене, ані я його. За певну оплату я дістав від нього прописку на поїздку до Праги і він дав мені адресу у Празі, де я можу зустріти своїх хлопців. Я не допитувався його, чиї є ті "свої хлопці", але думка поїхати в Прагу і може там щось довідатися була для мене дуже приманлива. Вечором я сів на поїзд (це вже був реґулярний швидкий поїзд Прага — Братислава). В купе я вдавав, що сплю, бо не хотів зрадитися своєю мовою. Відповідав на питання коротко — тільки словацькими словами, які я добре знав, а у довшу дискусію не входив. Над раном ми щасливо заїхали до Праги — я відшукав ту адресу і дійсно застав там одного "свого" хлопця — Андрія, який час до часу приїздив до нашої групи, сам він був закарпатець і правдоподібно держав зв'язок через Прагу між Баварією і краєм. Я розказав йому про Ребетів і про себе, довідався від нього про наших знайомих друзів. Просив його, як буде в Баварії, відшукати мою сестру і просити її, щоб забрала від інж. Зеркаля мої студійні документи. Ця зустріч була для мене великим підйомом, бо вона вказувала, що ми відновлюємо зв'язок і стаємо членами великої родини, що ми не самі і що про нас вже будуть знати.

Вечором я від'їхав щасливо і без комплікації до Братислави. Тут ще кілька днів я пробув в мого приятеля-словака і провів чимало часу з тими двома гарними дівчатами. Мимоходом я довідався, що в Братиславі є проф. Цісик з дружиною і малою дитиною, їх вже були забрали "русскі" до табору на виїзд "на родіну", але дитина захворіла на кір і їх примістили у приватному мешканні на карантині — під домашнім арештом. Я довідався там теж від свого словака, як найкраще перейти границю до Австрії — під'їхати поїздом на північ і в одній місцевості перейти границю, дістатися до станції по австрійській стороні і дальше поїздом до Відня. По тих вказівках я щасливо перейшов кордон і добився до Відня, привізши з собою навіть трохи словацьких делікатесів, якими мене обдарували добрі люди.

У Відні я зарепортував свою поїздку Ребетам, що теж піднесло їх на дусі і дало надію, що хтось добереться до нас з допомогою. Я згадав теж про проф. Цісика. Показалося, що той професор це батько п. Дарки Ребет і що нам треба його якось вирвати з рук "русскіх".

Через день ми обидва з Левом Ребетом вибралися до Братислави — кордон пройшли ми вранці. На мості, через малу річку, що була кордоном, вартового ще не було. Ми сіли на поїзд і за годину були вже у Братиславі. Тут ми зв'язалися з дівчатами, а через них з тим чоловіком Миколою Мушинським, що мав доступ до документів. Він вистарав для них документи на переїзд до Пільзна, яке ще в той час було під американською владою (підозріваю, що ті документи були підроблені, але ліпше такі, як ніякі). З тими документами ми пішли на адресу, де були Цісики. Я стежив за рухом на вулиці, а Ребет ішов у хату. Цісики скоро зібрали найбільш потрібні речі і ми непомітно зникли з тої хати і подалися на станцію. Над вечором ми їх троє завантажили на швидкий поїзд на Прагу і розпрощалися, бажаючи їм щасливо добитися до Пільзна. Пізніше з радістю довідалися ми, що їм це пощастило.

З душевним задоволенням, що вдалося нам викрасти три душі з рук ворогів, ми на другий день щасливо пройшли кордон і принесли ту щасливу вістку про її батьків Дарці Ребет.

Будучи в посіданні двох довідок (від радника та Братиславського університету) я почав процес оформлення себе під моїм правдивим прізвищем. Допоміжний був у тому Наклович, який підтвердив моє "зізнання під присягою", з яким я подався на університет записатися на медичний факультет. Тут готові були мене прийняти на підставі пред'явлених документів, але вимагали від мене карти ідентичности, виданої поліційним урядом. З великим неспокоєм ішов я на головний поліційний уряд, бо там вже була моя фотокартка на документі на ім'я Теофіля Паславського і я боявся, щоб вони цього не відкрили. На щастя, моє лице є досить несиметричне і другу знимку я зробив з протилежного боку. Я одержав потрібний документ. Так що в поліційних архівах, можливо, ще й досі зберігаються фотографії правої і лівої сторони мого обличчя на документах з двома різними прізвищами.

Слідом за тим мене прийняли на 5-ий семестр медицини і в міру часу і можливости, я ходив на виклади. Крім того я знайшов собі мешкання близько о. Косарчина і почав подвійне життя: мав подвійні документи, два мешкання, був студентом медицини і зовнішньої торгівлі. Бувало часом, що я не знав, хто я в даний момент, аж доки не поглянув на документи, які я мав при собі. Бувало, що перед людьми, які знали моє правдиве ім'я, інші люди зверталися до мене, як до Теофіля. Ця подвійність переслідувала мене ще довго, як я вже давно закинув ідентичність Теофіля. Десь три роки пізніше я грав у футбольних змаганнях в Байройті. На перерві до мене підбігли дві попівни з Братислави і кинулись до мене з окликом: "О, Теофіль, це Ти?" Обіймаючи їх, я шепнув до них: дуже тішуся, що Вас бачу знов, але я тепер не Теофіль, кличте мене Микола. Ще 10 літ тому на весіллі мойого товариша присутній там о. Добрянський з Нідер-Голябруну звернувся до мене як Теофіля, що я мусів делікатно спростувати і пояснити йому, що я вже давно ним не є.

Перебуваючи тепер весь час у Відні, я підтримував тісний зв'язок з Ребетами. Вони трактували мене майже як члена не тільки одної організації, але й своєї родини. Вони залишилися у Відні з певними матеріяльними фондами, з яких в міру потреби уділяли і мені потрібну допомогу. Часто з Левом Ребетом ми ходили на проходи чи за діловими справами по Відні і вели дискусії на різні теми. Говорив більше він, а я уважно прислухався. Він був тип інтелектуаліста радше чим стереотипного революціонера. Хоча останні роки він пробув в концентраційному таборі, то він скоро збагнув і