На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський

і про політику. Це давало задоволення не менше, як шматки картоплі в юшці. По кількох днях я вжився в ситуацію, але голод чимраз більше ослаблював фізично і робив мене апатичним до всього. Досить часто понад табір пролітали ескадри американських літаків і била по них зенітка. Спочатку, на думку, що якби впала десь близько бомба, то з нас нічого б не залишилося, огортав неспокій і страх, але з часом це не робило на мене жадного вражіння. Весь час мучила мене думка, як би то попередити наших людей, що я арештований, щоб вони відповідно до того приготовились і поробили потрібні заходи щодо людей, яким могла загрожувати небезпека. Я роздобув паперу і написав малу записку до своєї сестри і передав людьми, що йшли на роботу, щоб вони якось передали його дальше. І як пізніше я довідався, той лист сестра одержала, остерегла кого треба і навіть їздила до Лянцендорфу з передачею, а їй сказали, що мене там уже нема.

Бо дійсно по трьох тижнях побуту нас перевезли назад до Відня до Розауерлєнде Касерне. Я знов опинився у великій камері і тому, що не було для мене причі, то я на ніч лягав на столі. За кілька днів мене повели пішки по Набережній над каналом до будинку ґестапо на допит. Була провесна, і хоч мої руки були оковані, та прохід був приємний. На мене крадькома глипали прохожі — а я весь час побоювався, щоб між ними не було моєї сестри, яка дуже близько тут жила на Таборштрасе і часто ходила тою набережною.

Мій слідчий був досить молодий, добре збудований ґестапівець. Я почав свою історію, яку я подав у Бреґенці, але він зразу зареаґував, щоб я йому не оповідав жадних байок, бо я не є жадний студент, а большевицький шпигун. Я заперечив і за це він кілька разів мене потягнув нагайкою. Я дальше заперечував. Тоді прийшла справа особи, що сконтактувала мене з Веберами. Я твердив, що то була Розалія Бодак, за що він знов почав частувати мене нагайкою. Він сказав,що її ім'я є Ліда і що вона є співачка. Я побачив, що Вебери "сиплять". Я дальше твердив, що я знаю тільки Розалію. Дальше він намагався видобути від мене імена людей, яких я знаю у Відні. Я сказав, що щойно приїхав до Відня і крім Розалії, нікого не знаю. На закінчення допиту він сказав мені, що як шпигуна мене і так розстріляють, але перед тим мене пустять через таку машину, що я все скажу.

Під вечір мене відвели до тюрми. Мій настрій був поганий — положення виглядало безнадійно. Хоча в мене нічого не знайшли, але те, що знайшли у моїх співтоваришів, ставило нас усіх під оскарження у шпигунстві, що в той час, принаймні в мойому розумінню, було однозначне з карою смерти. Дуже болючим був теж для мене факт, що мене оскаржено в шпигунстві на користь большевиків — саме тих ворогів, проти яких була спрямована наша боротьба. Дальше було ясно, що Вебери "співають" і зізнають не так, як ми договорювалися, але говорять правду.

З розповідань деяких в'язнів я дізнався про деякі тортури, які ґестапо вживає при слідстві і які мені приобіцяв мій слідчий. Я прийшов до висновку, що нема сенсу проходити через той ґестапівський млинок, знаючи, який буде мій кінець і наражуватися на заломання, яке потягнуло б за собою арешти перш за все Ліди, а по ній може інших людей з нашої організації. (До речі, Ліда якраз жила тоді з моєю сестрою на Таборштрасе).

Розважуючи ті всі проблеми, я знайшов вихід чи радше він все був зі мною. Пакет з ціянкалієм був при мені, бо при всіх ревізіях, які ми проходили, його не знайшли. В той час шилося маринарки з ватівниками на раменах. В мене ті ватівники були досить грубі і в один з них я запхав той пакетик. І тут почалася дещо трагікомічна історія: коли в камері стемніло, я видобув той пакет, ліг на своє ліжко — стіл, помолився, згадав батьків, сестер, брата й товаришів, надкусив ріжок пакета і почав висмоктувати вміст пакета. Чекаю — нічого не сталося. Тоді я взяв весь пакет в уста, пожував його на платки і проковтнув. Я знав, що смерть по зажиттю ціянкалію повинна б наступити зразу, а її не було. Психічно я вже був ніби мертвий і ждав на фізичну смерть. Смерти я не дочекався, але заснув і був дуже розчарований, коли вранці пробудився. Але тепер я вже не мав виходу з тієї ситуації і бачив, що мені прийдеться випити чашу горя до дна. Моя спроба самогубства не вдалася. Правдоподібно організація купувала ціянкалій десь на чорному ринку і купили "липу", або, може з часом він втратив свою дію. Ще до тепер я не знаю, як кваліфікувати мій вчинок. Я все збирався поговорити про це з якимсь психіятром, чи ця спроба самогубства кваліфікує мене, як людину з дефектом особистости, що має самовбивчі тенденції. Хоча ніколи перед і після того таких в мене тенденцій не було. Мені здається, що хоч може підсвідоме остаточним поштовхом до того вчинку було те, що мої зверхники дали мені ту інструкцію, що інструмент був у той час в моїх руках і в тій тяжкій ситуації я вирішив поступити згідно з інструкцією.

Через день мене знову повели на допит. Свідомість, що мене вважали за большевицького аґента була для мене найбільш болюча і нестерпна. Тому я вирішив, що мені треба до чогось признатися. Я постановив признатися до ідеї і членства в організації, а всі свої сили спротиву сконцентрувати в намаганні не видати людей.

Слідчий взявся до мене гостро, але я зразу заскочив його тим, що я не большевицький аґент, але я є член організації Українських Націоналістів. Це його збило з пантелику і також перекреслювало його схему. Видно було теж, що він в тих справах не дуже визнається. Він почав підозрювати мене, що це є брехня і що я знов намагаюся викручуватися, бо наскільки він знає, то у Відні є українці і навіть мають організації і всі вони є льояльні громадяни. Я мусів його переконувати, що я належу до тих "нельояльних" українців і