Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
— На цвинтар беруть і яйця, й булки... Багато хто млинці замість хліба. Що в кого є... Кожне сідає коло свеї рідні. Кличуть: «Сестро, прийшла тебе провідать. Іди до нас обідать». Або: «Мамочко ти наша... Таточку ти наш... Татулю...» Кличуть душі з неба... У кого сей год померли, ті плачуть, а в кого раніше, ті не плачуть. Погомонять, згадають. Усі моляться. Хто не вміє, теж молиться.
— А вночі за мертвим плакать не можна. Сонце зайде — вже не можна. Пом’яни, Боже, душечки їхні. І царство їм небесне!
— Хто не скаче, той плаче... От хахлушка продає на базарі великі яблука, червоні. Закликає: «Купуйте яблучка! Чорнобильські яблучка!» Хтось їй рає: «Не признавайся, тітко, що вони чорнобильські. Ніхто не купить». — «Е, не скажіте! Беруть! Кому для тещі, кому для начальника!»
— Тут один із тюрми вернувся. По амністії. В сусіднім селі був жив. Мати вмерла, хату закопали. Прибивсь до нас: «Дайте, тітко, шмат хліба й сала. Я вам дров урубаю». Старцює.
— Бардак у країні — то й сюди тікають люде. Од людей тікають. Од закону. Живуть самі. Чужі люде. Суворі, нема в очах привіту. Нап’ються — з вогнем пустять. Вночі спимо, а під ліжком — вила, сокири. На кухні при дверях — молоток.
— Весною скажена лисиця бігала, коли вона скажена, то ласкава-ласкава. Не може на воду дивиться. Постав надворі відро води — і не бійся! Втече.
— Приїжджають... Фільми про нас знімають, а ми їх ніколи не побачимо. У нас нема ні телевізорів, ні електрики. Одне — у вікно дивитися. Ну, і молимося, а як же. То були комуністи замість Бога, а тепер лишився сам Бог.
— Ми — люди заслуженії. Я — партизан, год був у партизанах. А коли наші німців одбили, на фронт попав. На рейхстагу своє прізвище написав: Артюшенко. Зняв шинельку, комунізм строїв. І де той комунізм?
— У нас тут комунізм. Живемо — браття й сестри.
— Як війна почалась, не було той год ні грибів, ні ягід. Повірите? Сама земля біду чула... Сорок первий... Ой, згадую! Я війни не забула. Пройшла чутка, що пригнали наших полонених, хто признає свого, може забрать. Знялись, побігли наші баби! Ввечері хто свого, хто чужого привів. Ну, найшовсь такий гад... Жив, як усі, жонатий, двойко дітей. Заявив у комендатуру, що ми українців узяли. Васько, Сашко... Назавтра німці на мотоциклах приїжджають... Просимо, на коліна падаємо... А вони вивели їх за село й поклали з автоматів. Дев’ять душ. А вони ж молоді-молоді, да хороші! Васько, Сашко...
Тільки б війни не було. Як я її боюся!
— Начальство приїде, покричить-покричить, а ми глухі й німі. І пережили все, перетерпіли...
— А я своєї... За своє думаю та й думаю... На гробках... Хто гучно голосить, а хто тишком. Которе, бува, ще й прикаже: «Розкрийся, жовтий пісочку. Розкрийся, темная нічко». Із лісу діждеш, а з піску, дак зроду нє. Буду просить ласкаво: «Іване... Іване, як мені жить?» А він нічого мені не відповість, ані доброго, ані злого.
— А я... Я нікого не боюся: ні небіжчиків, ні звіря, нікого. Син приїде з города та й сварить: «Чого сидиш сама? А як хто задушить?» А що він у мене озьме? Самі подушки... У простій хаті всі убори — подушки. Як стане бандит лізти, він же голову всуне в вікно, а я її сокиркою. Сєкєркою по-нашому... Може, і нема Бога, може, інший хто, але там, високо, хтось єсть... І я живу.
— Зимою дід почепив у дворі теля — оббіловане, розбіране... І якраз іноземців привезли: «Дідуню, це що ж ти робиш?» — «Радіяцію виганяю».
— Було ж... Люди розказували... Поховав чоловік жінку, а хлопчик маленький у нього зостався. Чоловік сам... Запив з горя... Здойме з дитяти все мокре — й під подушку. А жінка — чи то вона сама, чи тільки душа її — прийде вночі, попере, посушить і в однім місці складе. Раз побачив він її... Покликав, вона зразу мов розтанула... Повітрям зробилась... Тоді йому сусіди нараяли: як тінь майне — двері на ключ, то, може, скоро не втече. А вона й зовсім не прийшла. Що там таке було? Хто там такий приходив?
Не вірите? А тоді скажіте, відкіль казки взялися? Воно ж, може, колись і правда була? От ви грамотні...
— Із чого той Чорнобиль зірвався? Одні бають — учені винуваті. Хапають Бога за бороду, а він сміється. А нам тут терпи!..
Добре ми не жили ніколи. Спокійно. Перед самою війною людей хапали... Хапун був... У нас трьох чоловік... Приїхали на чорних машинах і з поля забрали, і по сей день вони не вернулися. Завсігди ми боялись.
— Я плакать не люблю... Я люблю анекдот новий послухать... У чорнобильській зоні виростили тютюн. На фабриці з того тютюну цигарки зробили. На кожній пачці написано: «Мінздрав оста-а-анній! раз попереджає — куріння шкодить здоров’ю». Ха-ха-ха... а наші діди курять...
— Одно, що маю, то коровка. Пішла б і оддала, тільки щоб війни не було. Як я її боюся!
— І зозуля кує, сороки скрекочуть. Косулі бігають. А чи будуть вони дальше вестись, ніхто не скаже. Рано глянула в сад — веприки порили. Дики. Людей можна переселить, а лося й кабана не. І вода границь не тримається, іде собі по землі, під землею...
Хата не може без людини. І звірю людини треба. Усі людини шукають. Бусол прилетів... Жучок виліз. Усім радію.
— Болить, жіночки... Ой як мені болить! Тра’ тихо... Домовину несуть тихо... Обережно... Щоб не стукнуть об двері чи ліжко, не зачепить ні об що, не вдарить. Ато біда — жди нового небіжчика. Пом’яни, Боже, душечку їхню. І царство їм небесне! А де хоронять, там і голосять. Тут у нас кругом — гробки. Все — гробки... Самоскиди гудуть. Бульдозери. Хати падають... Похоронщики орудують і орудують... Закопали школу, сільраду, баню... Той самий світ, да люде вже не ті. Одно не знаю, чи єсть у чоловіка душа? Яка вона? І де вони всі на тім світі вміщаються?
Два дні дід помирав, за піччю причаюся й
