Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс

Якщо ж, з невідомо яких причин, довге прощання пришвидшили, ми все-таки почуватимемося незручно і невдоволено, навіть трохи винувато, — якщо ми переступили через правила, — або ж обурено, — якщо гості прощалися поспіхом. Ми не до кінця й усвідомлюємо, що правил не дотримано, але все одно нас опановує незрозуміле спантеличення. Нас не полишає відчуття, що «щось пішло не так». Щоб убезпечитися від подібних халеп, англійці з раннього віку навчають дітей етикету довгих прощань: «Попрощайся з бабусею, зараз же», «Що ми кажемо? Ми кажемо: “Дякую, бабусю!”», «А тепер попрощайся з тітонькою Джейн. Ні, ГАРНО попрощайся!», «І не забудь попрощатися з Піклзами», «Ми вже йдемо. Ти попрощався? Ще раз скажи: “До побачення!”», «А тепер гарненько помахай ручкою: Па-па!»[23].

Англійці цей ритуал називають не «сказати наше прощавай», а «сказати НАШІ прощавай» («saying our goodbyes»), як у фразі: «Я не зможу пройти на вокзал, то ж скажемо наші прощавай тут». Мені довелось говорити про це з американцем, який сказав: «Знаєте, коли я вперше почув цю фразу, я не звернув увагу на форму множини або ж я подумав, що ви мали на увазі кожен своє власне “прощавай”, якось так. А тепер я знаю, що тих прощавай просто БАГАТО».

Англійськість та правила світських бесід

Правила розмов про погоду трохи пролили світло на основи англійськості, а правила світських бесід можуть допомогти виокремити ще декілька засадничих характеристик англійськості, які ми тут досліджуємо.

Правила знайомств лише утвердили висновки з розмов про погоду — ми стримані і соціально загальмовані; без «фасилітаторів» нам ніяк не подолати ці перепони. Тенденція до неоковирності, нерішучості та, загалом, недоладності у соціальному плані напрочуд глибоко проникла в основу основ англійськості — і це важливий фактор, адже, без сумніву, вона має чималий вплив на всі аспекти наших соціальних зв’язків.

Правило «Не називай свого імені» висвітлює зацикленість англійців на приватності і частково демонструє, які вони відлюдькуваті, асоціальні та недовірливі. Це правило також дало нам перший ключик до розуміння природи англійського етикету — хитромудрого, ірраціонального і викривленого, ніби у кривому дзеркалі.

Проблема з «Приємно познайомитись» надає нам перше свідчення всеохопної зосередженості англійців на класовості — вона торкається кожного аспекту нашого життя і культури, а також викриває небажання це визнавати.

Правило пліток проливає світло на цілу низку важливих ознак — найбільш вражаючою серед яких є пунктик на приватності. Правило «вгадай-но», правило дистанції та правило «виняток до друку», яке тільки підтверджує правило, — роблять зацикленість ще сміховиннішою. Статеві відмінності у правилах пліткування нагадують: що вільно панові, то не вільно Іванові. На перший погляд, така відмінність очевидна, та антропологи, що досліджували питання англійськості, доволі часто ігнорували та згладжували цей факт: часто «чоловічі» правила вважалися за власне «універсалії». Я впевнена, що ті, хто вважають англійців млявими та пинявими у спілкуванні, ніколи насправді не бачили, як пліткують англійки! Усталене правило про стриманість та штивність англійців відтак стосується виключно чоловічого пліткарства.

Правила чоловічих та жіночих фатичних розмов лише підсилюють наш попередній висновок про Івана-пана. Однак, за цими вражаючими відмінностями (навіть драматичними), виявляється, є спільні риси: заборона на вихваляння, заохота до гумору та несприйняття «надмірної серйозності», лицемірство в ім’я ввічливості та тріумф етикету над здоровим глуздом.

Правило довгих прощань врешті-решт не лише підкреслює (знову таки), як важливо бути вайлуватим та нерішучим під час будь-яких соціальних взаємодій — особливо вирізняється наша, либонь, вроджена неспроможність залагодити, хоча б з мінімальною елегантністю, такі найпростіші завдання, як-от знайомство чи прощання, але й демонструє вражаючий приклад того, наскільки англійська ввічливість ірраціональна у своїх ексцесах.

ПРАВИЛА ГУМОРУ 

Заголовок можна тлумачити двояко: прямолінійно — «правила, що стосуються гумору» або ж як гасло — «гумор верховодить усіма!» («humour rules, OK!»). Те останнє тлумачення, як на те пішло, пасує більше, адже гумор усюдисущий і задає тон всім англійським розмовам — і це найголовніший аспект наших «гумористичних правил». Гумор править геть усім. Гумор керує усіма. Гумор всемогутній і всеохопний. Я навіть не бачу змісту в тому, щоб робити окремий розділ про гумор — він, як і категорія класу, притаманний всім аспектам англійського життя та культури. Він обов’язково — то тут, то там — виринатиме на поверхню впродовж усього дослідження. Так воно і є. Клопіт в тому, що англійський гумор справді усюдисущий і, щоб описати його роль, мені б довелося згадувати про нього чи не в кожному абзаці, а це рано чи пізно вимучило б читачів. Ось чому врешті-решт гумор отримав окремий розділ.

Англійське почуття гумору прославилося на весь світ — навколо нього здійнялося чимало шуму і була не одна патріотична спроба довести, що наше почуття гумору унікальне і переважає усі інші «гумори» світу. Чимало англійців, здається, повірили, що й справді ми маємо свого роду світову монополію як не на весь гумор, то принаймні на певні висококласні «види» — дотепність та іронію, особливо іронію. Як показує моє дослідження, англійський гумор таки дійсно особливий, але справжня його «виражальна сутність» — цінність, яку ми вкладаємо у гумор, центральне значення гумору в англійській культурі та соціальних актах взаємодії.

В інших культурах для гумору є «свій час та своє місце», там гумор — це окремий підвид розмов. У підтексті англійських розмов завжди криється гумор. Та ми не можемо сказати «привіт» чи прокоментувати погоду, не намудрувавши кавалка жарту! Без мінімальних кпин, дражнилок, іронії, вбивчих коментарів, жартівливого самоглузування, насмішок чи просто дуристики не обходиться майже ніколи. Гумор — це наша опція «за замовчуванням», якщо вам так до вподоби: нам не доводиться її вмикати при потребі і ми не можемо її вимкнути. Для англійців правила гумору є своєрідним культурним еквівалентом законів природи. Ми йому коримося несвідомо, як, скажімо, закону земного тяжіння. 

Правило «Як важливо не бути надто серйозним» 

Засадниче правило, яке лежить в основі усього англійського спілкування, полягає у забороні «серйозності». У нас, може, й нема монополії на гумор, — та й на іронію теж, — однак, англійці чутливіші за інші нації у розрізненні «розважливого» та «пихатого», «щирого» та «ревного».

Усвідомлення різниці — надзвичайно значиме для розуміння англійськості. Ще раз наголошу: як би добре ви не володіли мовою, ви ніколи не будете почуватися своїм у розмові з англійцями, якщо не відчуватимете тонкої грані між «добре» і «занадто». Ваша англійська може бути бездоганною, та у поведінковій «граматиці» зяятиме отакенна діра!

Як тільки вам проясніє, наскільки ці відмінності важливі, правило «Як важливо не бути надмірно серйозним» одразу ж стане зрозумілішим. Бути розважливим — прийнятно. Бути ревним — заборонено. Бути щирим — дозволено. Бути надмірно серйозним — суворо заборонено. Бути пафосним та величатися — поза законом. Про серйозні справи можна говорити серйозно, але сприймати себе