Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс
Почнемо з промовистого прикладу: улюблена усіма американськими політиками нудотно-солодкава урочистість, — з биттям у груди і сльозливо-сопливими помпезними клятвами на святая святих, — ніколи б не здобула в Англії жодного голосу підтримки. Ми дивимося ці виступи у новинах, і на наших обличчях проглядається ледь помітний вираз зневажливого глузування — нам не втямки, як захоплений натовп може так купитися на відверті бздури! Якщо ми не глузуємо зневажливо, то скрушно хитаємо головою у приступі емпатичного сорому: як політики могли так низько впасти і виголосити таку відверто пафосну банальщину та ще й таким абсурдно урочистим тоном? Політикам годиться говорити банальщину. Наші політики — не виняток. Нас пересмикує від ревних і пафосних промов. Те саме стосується сопливо-сльозливих промов американських акторів на церемонії вручення Оскара чи інших нагород: всіх без винятку нудить від цього, і вони жестами — два пальці в рот — показують, мовляв «Мене зараз виверне». Мало коли доведеться побачити англійських акторів-оскароносців, які б дозволили собі розчулитись на публіку: їхні промови зазвичай короткі, поважні або ж сповнені гумористичного самовисміювання. До того ж вони майже завжди почуваються сором’язливо та невпевнено. Якби ж англійські лицедії наважилися порушити неписане правило, їх би одразу затюкали і присвоїли статус «солоденького мамія» («luvvie»).
Звісно, американці, — хоч до них прискіпатися найлегше, — не єдині жертви цинічних нападок. Англійці за кілометр вловлюють найменший натяк на самовихваляння — навіть з екрану телевізора, і навіть в іноземній мові — і щиро зневажають та висміюють сентиментальний патріотизм політичних лідерів, пророчу пафосність письменників, митців, акторів, музикантів, учених та інших публічних осіб будь-якої національності.
Правило «Та годі вже!»
Заборона англійців на надмірну серйозність та, зокрема, самовеличання, ускладнює життя політикам та публічним особам. Вдома спостережлива англійська публіка особливо строго пантрує за найменшими переступами щодо цього правила — навіть натяк на те, що доповідач надуживає і переступає тонку межу між щирістю та ревністю, одразу ж викриють і затюкають вигуками «Та годі тобі вже!».
У повсякденних розмовах ми такі ж строгі одні до одних, як і до тих політиків про людське око. Власне, якщо кожна країна та культура має мати свій девіз, то я б запропонувала фразу «Та годі вже!». Вона, як на мене, ідеально пасує Англії! Джеремі Паксман запропонував фразу «Я знаю свої права». Попри те, що Паксман не використовує власне термін «девіз», він часто посилається на неї, і це єдина фраза, яку він зарахував до визначальних характеристик англійськості. Я розумію, що він мав на увазі, і фраза «Я знаю свої права» таки справді прекрасно акумулює виключно англійський вид радикального індивідуалізму і загостреного почуття справедливості. Та все ж я хочу наголосити, що «диванний» цинізм фрази «Та годі вже!» правдивіше репрезентує англійський дух, аніж войовнича заповзятість фрази «Я знаю свої права». Мабуть, тому, як хтось колись сказав, в англійців не буває революцій — натомість в них є сатира.
Звісно, що були сміливці, які ратували за права та свободи, якими ми сьогодні радо користуємося, та більшість пересічних англійців сприймають ці подвиги як належне і радше будуть насміхатися, підколювати та побуркувати зі свого затишного болітця в бік активістів — захисників та поборників тих самих прав та свобод. Багато хто навіть не завдає собі клопоту проголосувати на виборах. Щоправда, соціологи та вчені ніяк не дійдуть згоди, яка ж причина нашого нікчемно низького волевиявлення — цинізм чи апатія? Чи, найбільш ймовірно, — і те, й інше. Усього потроху. А більшість тих, хто все-таки голосує, робить це із прикро — скептичним виглядом: обирають «найкраще з найгіршого» або «менше з двох бід», а не біжать на дільницю у палкому переконанні, що голос за ту чи іншу партію змінить світ на краще. На таке переконання відреагують не інакше як: «Та годі тобі вже!».
Молодь та інші фешоністи від лінгвістичних мод та тенденцій, найімовірніше, скажуть іронічне: «Ага, та», — а не: «Та годі тобі вже!» — суть від цього не зміниться. Так само немає особливої різниці, як називати переступників правила «Як важливо не бути надмірно серйозним»: найновішим сленговим «сильно мудрий» («up themselves») чи більш традиційним «набундючився-запишався» («full of themselves»). Можливо, коли ви будете читати ці рядки, з’являться нові вирази, та основоположні правила та цінності вкорінилися так глибоко, що точно залишаться незмінними.
Правила іронії
Англійці, зазвичай, не схильні хизуватися патріотизмом. Власне, і патріотизм, і хвастощі — це щось неприйнятне, а комбінація цих двох гріхів — взагалі подвійне неподобство. Та є один важливий виняток із цього правила, і він стосується гумору — ми відчуваємо патріотичну гордість за наш гумор, а особливо — за іронію.
Існує повсюдне переконання, що ми маємо краще, витонченіше і досконаліше почуття гумору, аніж інші нації. І вони, ті інші нації, мислять до нудного лінійно і не спроможні ані розуміти, ані оцінити іронію. Майже всі англійці, яких я опитувала, погодилися із цим твердженням, а багато іноземців, як не дивно, їм смиренно вторували.
Незважаючи на те, що ми переконали всіх та й себе зокрема, що іронія в нас найкраща з найкращих, я, як вже раніше писала, маю певні сумніви. Гумор — категорія універсальна, іронія — універсально важливий елемент гумору, і жодна культура не може її монополізувати. Моє дослідження виявило, що іронія, знову ж таки, — це питання міри. Так би мовити, суть у кількості, а не в якості. Що вирізняє англійський гумор, так це всюдисущість іронії і те, скільки вона для нас важить. Іронія — це головний інгредієнт англійського гумору, а не просто собі пікантна приправа. Іронія править бал. Англійці, як сказав один спостережливий дослідник англійськості[24], «зачаті в іронії. На її хвилях ми випливаємо з утроби матері. Це наші навколоплідні води… Ми жартуємо не жартома. Ми турбуємося безтурботно. Ми серйозні несерйозно».
Слід визнати, що чимало моїх іноземних інформаторів вважають цей аспект англійськості радше дратівливим, а не кумедним. «З англійцями клопіт у тому, — пожалівся мені один американець, — що ніколи не ясно, чи вони жартують, чи вони серйозні». Це слова бізнесмена, який приїхав у справах разом із співробітницею-голландкою. Вона на хвильку задумалась, а потім несміливо зауважила: «Мені здається, що вони переважно жартують, правда ж?».
І вона таки права. Мені трохи шкода їх обох: із розмов з іноземцями я з’ясувала, що пристрасть англійців до іронії створює проблеми у першу чергу бізнесменам, а не туристам та іншим шукачам пригод. Дж. Б. Прістлі зауважив, що «навколишнє середовище, в якому ми, англійці, живемо, сприяє гумору. Туманно навколо, і дуже зрідка буває по-справжньому ясно». Він позиціонує «чуття
