Келія Чайної Троянди. 1989-1999 - Костянтин Вільович Москалець
2 квітня
Дуже теплий і сонячний день, весняні тіні, вітер. Так затишно на душі, такий чистий світ перед очима. У природі не існує криз і боротьби, вона байдужа до всього, що є невід'ємною часткою людини. Треба бути природою і культурою, — вони обидві позалюдські, вони — єдина дійсність. У природі і в культурі немає ілюзій, немає фальшу й підробок, — так є, от і все. Так, є міражі і мімікрія, але вони все одно справжні, вони плідні. Людина ж створює безплідні міражі, а потім губиться серед них, застосовуючи свою мімікрію; вона настільки зливається з довколишнім міражем, що потім і розчиняється разом із ним.
Пливуть непереможні кораблі; і ти сходиш на берег, відвідуєш найрізноманітніші країни і міста, з чудернацькими звичаями, костюмами, мовами; а потім повертаєшся на корабель і знову вирушаєш у путь. Колись давно-давно ти хотів стати моряком, — бажання здійснилося в ось такий спосіб. Здійснюється все, рано чи пізно. І тому треба бути дуже обережним, бажаючи, а особливо висловлюючи це бажання.
Будиночок із кольорових кубиків, збудований Владою. Чорний песик і лис, якого я привіз із Вільнюса, — рієстаносіс. Сонячні плями на столі, на сторінці — тіні від листя кімнатних квітів, вірний друг електричний камін, який врятував і цієї зими. Книжки; деякі з них залишаться тут, бо ж неможливо запхати все до двох торб, хоч які великі вони. А більше, бачиться, й нічого. Ніколи не відчував цієї хати; просто звик до ось такого розташування стін, вікон, дверей, меблів; сама ж хата залишилася чужою; вона могла бути привітною, але тільки тоді, коли тут нікого не було; а таке траплялося всього двічі чи тричі.
А далі, за вікном, — Підбузька гора; десь там тече Вербовий потік і шумить вітер у смереках та буках; хто його знає, якби там можна було збудувати маленьку хижку, може, і вдалося би прожити тут іще рік-два; але без людей. Тільки ж це неможливо, люди обов'язково знайдуться, їх дуже приваблюють самітники та їхні хижки. Чомусь цілий день сьогодні згадується Мюнхен. Була осінь, були смарагдові і золоті прикраси у магазинах, фонтан на Марієнпляц, де ми зустрічалися. Маленькі, затишні і чисті ресторанчики, привітні, усміхнені, уважні люди, латиноамериканці, які грали свої національні мелодії на площах. Колись я поїду туди сам, і пригадаю себе теперішнього, і, замовляючи ще один вайсбір, посміхнуся сюди, в цей день, посміхнуся спокійно і з розумінням; по суті, тільки я один і розумію себе все життя.
Пливуть білі хмари над галицьким селом, віє вітер і гойдає портьєри, спить мала Владислава. Немає гіркоти, і втоми немає; я вже пережив гіркоту і втому; я дуже важко їх пережив, усвідомивши, що треба встати і вийти. Ось уже й квиток замовили. Пливуть непереможні кораблі, пливуть непоспіхом, під хмарами і сонцем, під вітром і під яскравими зорями. Нічого не треба боятися.
7 червня
Літній, сонячний день у Матіївці. Важко навіть повірити, що це я пишу такі слова серед червневої тиші, коли за вікном буяє сяйво блакитного неба, коли щебечуть птахи серед листя і білосніжні хмари стоять аж до Батурина; як добре — «аж до Батурина». Нічні тривоги щезли разом із пітьмою, думка працює плавно, послідовно і невимушено, — так, як тече Сейм; юрмляться квіти у холодку від берези; пригадуєш ось такі слова, які роками не зринали у свідомості, і їх хочеться повторити вголос: «холодок», «оддайте», «літечко Боже»… Кава і сигарети, вчорашні малюнки, прояснена свідомість, шкіра рук, яка вперше почервоніла від сонця. Слова у новому щоденнику, Реформація, — усе доцільне, усе правда. Я повинен жити отак, в ось цій сонячній сумирності, в оцій неквапливій плавності, гнучкій невимушеності, віддаленості від людей, від чужих і непотрібних людей. Я повинен жити отак, поблизу свого Бога, подалі від людей; тільки так можна обміркувати і зрозуміти необхідне, тільки тут можна відсікати зайве, непотрібне, породжене недостиглістю і недосконалістю чужих мені умів, їхньою суєтністю і брудом. Добрі, старі істини, здобуті аскетами-містиками в пустелі, вечірній мед і джерельна вода, спокійний, простий і життєтворний свіжий хліб на чистій скатертині. Реформація неістинного минулого в істинному сьогодні. Червень, позбавлення від нестерпної ноші, від рабства, від ув'язнення, збавлення, про яке стільки благав Бога, спинення, свобода. Чи не випереджаю я знову події? Але хіба може бути облудним ось такий стан? Хіба може бути неправдою все написане і відчуте сьогодні? Я знаю, чого я боюся: я боюсь, що це тимчасово, що зайде сонце, погаснуть пташині голоси, настане ніч, а отже, наляже безсоння, і така чиста, струнка і врівноважена моя свідомість знову перетвориться на безрадісний, брудний, швидкоплинний хаос; я боюся втрачати побудоване з таким трудом, щодня будувати одне і те ж саме на руїнах учорашнього того самого. Неможливо будувати щось правою рукою, руйнуючи водночас лівою; а в мене якраз так і виходить, день служить правою рукою, а ніч — лівою, хоча буває й навпаки; у кожному разі мені дуже шкодить сон, саме під час сну руйнується архітектура духу, саме сни, незрозумілі, непотрібні, важкі, примушують підводитися знову ледве живим, усе починати спочатку, — тоді як сон мав би зміцнювати побудоване за дня. А зараз здається, що так цей золотий стан спокою і порозуміння зі світом і залишиться в мені, точніше, я залишусь у ньому, хоча чим іншим є цей стан, як не самим мною, зведеним до цілісности, зосередженим у єдності? Цікаво, що така концентрація починається одночасно з фізично відчутною розкутістю (мабуть, концентрація і розкутість — дві риси одного явища), з'являються зір і увага, а відтак плаский, аморфний хаос перед очима починає набувати чітких, виразних форм, — трикутні листочки на квітці, мурашка, пісок, стежка, яка веде у глибину простору, що виник невідомо звідки, створився щойно, і в цьому просторому просторі є цілісність окремих форм — ластівок на дротах, хмар у ясно-блакитному сяйві, сосни, плетеної ліси, — з'являються тіні і напівтіні, кольори, все оживає… Але ж: я описав стан і себе в ньому такими, якими ми були
