Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 - Соломон Ізраїльович Гольдельман

Могло здаватися, що ідилія була повною. Але навіть тут не обійшлося без «краплі дьогтю в бочці меду». І якраз то були цим разом жидівські представники, які подбали про цю домішку. Правда, вони оголосили, що голосувати будуть за Універсал; але мотивували своє формально-позитивне відношення у супроводі таких застережень, — все оглядаючись на «інтереси революції» та вказуючи на небезпеку цього акту для цілости Росії, — що викликали бурхливі протести серед численної української публіки на ґалеріях парляменту (це було урочисте засідання повної Центральної Ради), а також роздратували українських членів парляменту: вони просто зіпсували їм велике національне свято. Член Ради від «об’єднаних жидівських соціялістів», Літваков, можна сказати, навіть пролив «патріотично-російську» сльозу, заявивши, що «проголошення Української республіки може зробити враження, мов би ми відірвали частину від живого тіла Росії».[17] Тепер по сорока роках і після того, що українська революція закінчилася катастрофою для обох народів, після того як цей самий Літваков і йому подібні були знищені в більшовицьких катівнях, можемо залишити на вирок історії, чи був у цих заявах жидівських представників якийнебудь політичний чи тактичний сенс з погляду справжніх інтересів жидівського народу.

Дивлячись з історичної ретроспективи на події тих днів, може комусь здаватися, що якраз з цього жидівського плачу над «роздертим тілом Росії» почалася нова доба у взаєминах між жидами і українцями. На ділі, причини цієї зміни слід шукати не в поведінці жидів. Вона не полягала також у тому, що жидівська суспільність насторожилась, спостерігаючи загострення націоналістичних настроїв в українському таборі. Хоч, як перше, так і друге були до цього причетні. Справжня причина полягала в радикалізації діючих у революції сил і у впливі цієї радикалізації як на український, так і на жидівський табори.

У Росії більшовики міцно опанували ситуацію. Більшовики були ліпшими фахівцями, ніж хто інший у застосуванні методів для того, щоб повернути «заблукану українську вівцю» до російської «отари». Їх радикальні гасла почали поступово, але систематично підкопуватись під недавно ще тривкий у його національних почуваннях український табір. Українське керівництво, так само як більшовики, мало в програмі низку радикальних мір, які також були врочисто перечислені у Третьому Універсалі. Але не було видно жодної радикальної акції в цьому напрямі. З цього погляду була велика подібність між урядом і партіями української держави й колишнім російським Тимчасовим Урядом. Як там, так і тут народ мав терпеливо чекати на майбутні Установчі Збори, на те, що вдасться переконати воюючі сторони розпочати мирні переговори, або сподіватись на діяльність земельних комітетів для упорядкування земельної справи і знову чекати на рішення Установчих Зборів. А більшовицькі агітатори обіцяли все негайно і самочинно провести. Замість цього українці покладалися на те, що з дальшим поступом на шляху до повної національно-державної самостійносте вони зуміють утримати в шорах розбурхані селянські і робітничі маси народу навколо свого національного руху і таким чином зупинити «більшовицьку пошесть» на кордоні нової держави. Раз ставши на цей шлях, вони на кожну радикалізацію соціялістичних гасел більшовиками мусіли відповісти радикалізацією гасел українського націоналізму, що на ділі не могло не супроводитися збуджуваннями ворожнечі до неукраїнських народностей. Особливо сприяв цьому похід на Україну «червоної ґвардії» Муравйова. А поскільки найлегше викликати ворожі почуття до жидів, наслідком цього процесу було, що взаємовідносини з жидівським населенням у містах і містечках були просто затруєні, але охоронити українського селянина і вояка від більшовицької зарази не пощастило.

Розуміється, ця зміна у взаємовідносинах між українським і жидівським таборами не наступила відразу. Це був порівнюючи довгий процес, який лише почався після проголошення Української Народної Республіки. З цього моменту виявилося, що нова держава має в більшовицьких панах Росії відвертих і рішучих ворогів. Більшовики не почали дискусії з українцями в питаннях автономії, федерації й інших подібних «буржуазних дурниць», як це робив кілька місяців тому демократичний уряд Росії. На проголошення власної української демократичної держави вони відповіли шаленою пропагандою серед українського селянства і в українському війську. Наслідком цієї підривної праці настав справжній хаос в українських національних військових з’єднаннях, з яких деякі проголосили себе «невтральними» у боротьбі між Центральною Радою і більшовицькою «червоною ґвардією», яка розпочала наприкінці 1917 року наступ проти Української Республіки, оголосивши, що вона несе совєтську владу з далекої півночі «на вістрях баґнетів».[18]

Таким чином Україна опинилась в стані явної війни, яку розпочав російський уряд проти неї. За цього стану речей у керівників української політики не було підстави триматися далі засади федерації з державою, яка не перебирала в засобах боротьби проти їх країни й народу. Проголошення України самотійною державою було в цих обставинах лише логічним кроком, неминучим наслідком збройного нападу російських більшовиків.

Проголошення України самостійною державою було, разом з цим, спробою викликати в народі почуття національної гордости, поставити перед ним мету, що за неї варто битися і принести жертви, й тим самим затримати ширення більшовицької зарази, яка розкладала перед тим ще стійкі в їх національному настрої селянські маси й національні українські полки.

Проголошення самостійносте України Четвертим Універсалом Центральної Ради сталося 9 (22) січня 1918 року. Ворог стояв перед брамами Києва; значна частина території України була вже під владою більшовицьких військ. Цей акт в обставинах того часу був не так актом перемоги української революції, як наслідком поразки в боротьбі з національним ворогом українського народу. Він поглиблював почуття образи і ворожнечі до неукраїнських народностей, до тих усіх, хто або сприяв, як вони вважали, перемозі росіян над ними, або тримався осторонь і не поміг їм у боротьбі проте цього ворога. Наявне негативне ставлення всіх національних меншостей до акту проголошення самостійносте, яке було маніфестоване або в голосуванні проти або в утриманні від голосування, як це було в більшості жидівських представників, було сприйняте українським табором як ворожий виступ, який побачив себе осамітненим у боротьбі з більшовицькою Москвою.

Ця ворожнеча була скерована до всього неукраїнського в країні. Але на ділі ввесь біль, увесь гнів, усі розбурхані національні почуття були кинуті на голови жидів. Київ був зайнятий більшовицькою