Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
На початку червня 1955 року, після повернення Райха з його «пустельної» поїздки, до Ренджелей задля перевірки дотримання Райхом умов та положень судової ухвали прибули два інспектори УПМ. Знаючи, що Райх володіє вогнепальною зброєю, аби гарантувати собі безпеку, з собою вони взяли заступника судового пристава штату. Пристав заходився було оголошувати про їхнє прибуття, але Райх відмовився зустрічатися з ними, хоча на мить і з’явився на балконі обсерваторії, аби виставити напоказ свою недоброзичливу до них натуру. Заступник судового пристава пізніше сказав головному прокурору штату Пітеру Міллзу, що ця коротка зустріч залишила його із враженням, що «в Райха не всі вдома». Представники УПМ зауважили, що Міллз «дав зрозуміти, що суд не вважатиме за велику честь судити людину із психічними відхиленнями, тож можуть виникнути певні труднощі при налаштуванні суду на негативно-зневажливу хвилю в судових процесах стосовно Райха».
Наступного дня офіцери УПМ розшукали Тома Росса, який, попри те, що отримав від Райха телеграму з інструкцією не кооперувати із «ФАРМАЦЕВТИЧНИМИ МОСКОВСЬКИМИ АГЕНТАМИ УПМ», погодився на допит. Він сказав їм, що минулої зими Сільверт зібрав усю заборонену Райхову літературу та акумуляторні панелі (достатньо, щоб сконструювати, за його підрахунками, 100 камер) і перевіз їх у вантажівці до Нью-Йорка. Згідно з письмовими свідченнями, які Росс дав пізніше, запитуючи Сільверта, чи те, що він робить — законно, Сільверт відповів, що «консультація в адвоката — це мов відвідини лікаря: ти питаєш його поради, а потім чиниш, як сам вважаєш за потрібне, незалежно від того, чи це збігається з тим, що він сказав, чи ні». Знав Райх чи ні про те, що робив Сільверт, згодом стало темою плідних обговорень. «Я б сказав, що він не надто скаржився, — відповів Росс, коли його запитали, чи Райх розсердився, почувши такі новини. — Він сказав, що сумнівається, що це розумне рішення», — чи щось у тому дусі. Проте Райх точно не відмовлявся від того, що Сільверт заробляв для нього.
УПМ, провівши мінімум оперативно-слідчих заходів, уже незабаром розжилося повним списком усього, що Сільверт намагався врятувати: 4 в’язки дерев’яних запчастин для складання акумуляторів; 1 зібрана камера; 361 окрема акумуляторна панель; 338 картонних коробок книг та іншої літератури. Також агенти відстежили та завітали до користувача, який написав Сільвертові листа, в якому запитував, куди повертати його акумулятор. Сільверт сказав відіслати прилад не до Ренджелей, де його б мали знищити, а містерові Тому Манґравіту за адресою 25-та і 3-тя Вест-стрит.
Вони почали стежити за нью-йоркською квартирою Сільверта та лофтом Манґравіта. Вже крізь Манґравітові вікна інспекторам було видно, що там наскладані скирти акумуляторних панелей, і вони бачили, як за цією адресою приїздять машини і вивозять звідти акумулятори. Тут записи УПМ набувають атмосфери цілком класичних нуарних детективів: «Установивши спостереження за приміщенням, агенти помітили нічну активність у незаконному трафіку оргонних акумуляторів. Один із мешканців району доповів інспекторові, що коли ночами в будівлі щось коїться, вікна завішують простирадлами». Інспектор Ірвінґ Фелдман якось сів на хвіст «Шевроле», що приїхало забрати панелі, але загубив слід, коли автомобіль промчав на два червоних.
13 липня о 17:15 інспектор Ф. П. Гемілл прямував до будівлі Манґравіта. Проходячи повз свого колегу, який саме сидів у засідці в під’їзді, що неподалік, він увімкнув міні-радіопередавач, що ніс зі собою в кишені. Подзвонивши у двері, він увійшов у темний під’їзд і побачив, що на самісінькому верху сходової клітки на нього чекав молодий чоловік. За попередньою оцінкою, Томові Манґравіту було 26 років; 5’10[111] футів на зріст, чорнявий. Скульптор, який ще працював конструктором-електромеханіком у «Белл Лаборатріс»[112], де трудився над винаходом першого механічного десятирозрядного телефону. Також Манґравіт підробляв художнім різьбярством та столяркою, тож так і почав займатися акумуляторами. За словами консервативного інспектора в строгому костюмі, який твердо вирішив, що у своєму звіті опише того як «бізнесмена», Манґравіт «був одягненим у доволі дивакувату одежу: білу сорочку і легкі коричневі штани. Здавалось, дещо нервував». Вони зайшли у звичайний столярний цех, що і слугував «сховком» акумуляторних панелей із Ренджелей. За підрахунками Гемілла, тих би вистачило, щоб зібрати 60 або 70 приладів.
Агент під прикриттям видавав себе за пацієнта Елзворта Бейкера і сказав Манґравіту, що декілька років тому придбав у Фундації Райха акумулятор, яким уже не користувався останнім часом. За фабулою, доктор Сільверт нещодавно надіслав йому записку, в якій припустив, що покращення приладу через підключення до нього лише декількох кабелів могло б суттєво покращити його користувацькі будні, тож він і справді захотів дати хід цим пристосункам, які б допомогли йому вилікуватися від таких проблемних синуситу, ригідності потиличних м’язів та дефектністю функціонування лівого вуха.
Манґравіт пояснив, що кабелі необхідно під’єднати крізь просвердлені у стінах камери дірки і помістити їх у проточну воду, а якщо такої можливості немає, то у просте відро так, щоб акумулятор міг «заземлитися» і висмоктувати негативну оргонну енергію (СОЕ), яка, інакше, могла почати накопичуватися в акумуляторі.
Інспектор УПМ добився того, що той кабель, який він прийшов придбати, Манґравіт вислав йому поштою — так він отримав речовий доказ того, що Манґравіт порушив закон,
