Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
«Знаєте, він був мов той Обі-Ван Кенобі, — повторив він. — Його завжди було всюди багато і постійно. Він напивався, бо добряче присів на стакан. І він бив мою матір. Але якось так сталося, що думки про це не полонили мій мозок. Напивався він тому, що був самотнім. Один за одним ті, що були з ним, підходили до того порогу нетолерантності. Вони відшаровувались і відшаровувались. Здається мені, що в певний момент він просто почав здаватися, бо ж зрозумів, що більше так тривати не може. Макавеєв сказав, що коли мова заходить про Райха, то в кожного знайдеться якась «біла пляма» в знанні, і, по-моєму, це правда. Питання лише в тім, де та пляма починається?»
Літо 1956-го Пітер Райх провів у Саммергіллі. Коли над школою пролетів американський літак, він сказав Ніллу, що того послали захищати Пітера від ворогів його батька. Нілл відповів Пітеру, що це нонсенс (не було в Пітера ніяких літаків-ангелів-охоронців, і пролітали вони там тому, що за декілька миль від Саммергілла знаходилася величезна військова база США, на якій зберігалися ядерні боєголовки). Дізнавшись, що Нілл відповів Пітеру, Райх одразу ж проінформував близьке коло свого спілкування, що Нілл «ненадійний» і що більше довіряти йому не можна. «Мене й справді турбував стан Пітера і те, чому він боявся літаків, що пролітали над нами, — Нілл вдався до протестів, почувши, що його внесли до чорного списку, — і те, що він уже виріс, — фікція, бо ж він увесь час хоче бавитися… Та й вигляд у нього надто тривожний. Мені здається, що він живе чужим життям… — Я єдиний, хто розуміє, чим займається Татко». Він, можливо, і розуміє, але в голові у нього емоційна каша. Він — не Пітер Райх; він — це Пітер Райх плюс Вільгельм Райх. І, мій любий давній приятелю, називай це емоційною чумою або чим там собі забажаєш. На мою думку, то — це лише чиста правда». Побажавши Райху удачі, Нілл виписався із лав його війська: «Прощай, Райху. Хай благословить тебе Господь».
«А що, як він і справді зійшов з розуму? — писав Нілл 1971 року. — [Райх] часто вторив, що наші психіатричні лікарні повні людей, що недостатньо пришелепкуваті, щоб жити в нашому хворому світі… дивний цей світ, у якому Райха вважають божевільним, а політиків, Пентагон та расистів — сповна розуму».
Пітер відвів мене у сарай, забитий велосипедами, інструментами та списаними автомобільними акумуляторами. По той бік приміщення, куди можна було пробратися прочищеною крізь гори мотлоху стежиною, стояв акумулятор оргонної енергії. У середині — синє крісло, на якому лежить подушка. «Це якраз один із тих перших, — гордо сказав Пітер. — У такому самісінькому Єва сидить на рекламній брошурі до акумулятора, де її зображено із чорною пов’язкою на очах. Справді надійна штукенція! Заскакуйте. Дихайте глибоко, Крісе, дихайте глибоко!» — Пітер настановляв мене, закритого всередині приладу.
Я помітив, що на верх камери, в якій я сидів, хтось поставив стару різнокольорову гицалку-коника. Виглядало так, що витесали його зі старої деревини, яку прибило хвилею до берега і, згадавши, що Фрейд звав Райхову теорію оргазму його улюбленим коником, мені спало на думку, що для Райхової корони — це машина те, що треба.
Я гадав собі: що, сидячи в цій хитромудрій штуковині, яку придумав його батько, може відчувати Пітер, — сидячи у приладі, який його батька і згубив. У своїй книзі Пітер описує весь спектр емоцій, що знову виринули назовні, коли він повернувся до Оргонону в середині 1960-х, — вперше після похорону батька: «Світ його батька все ще таївся в закритті всередині нього; він був кимось на подобу молодого солдата, що боронить таємницю, якої, здавалося, ніхто не розумів». Можливо, сидіння в акумуляторі оргонної енергії знову підводило його максимально близько до того закритого світу. Може, прилад виконував роль якоїсь крипти. Там Пітера огортали вихори оргонної енергії, і це, мабуть, хоч трішки нагадувало йому ніжні й теплі руки його батька, що обіймають його.
* * *
Наприкінці 1954 року до Райхових аризонських володінь навідався представник УПМ із їхнього Лос-Анджелеського офісу. Метою візиту було встановити, чи той переніс свою діяльність до Аризони і чи продовжував збирати свої акумулятори, відтак порушуючи судову заборону. Райх, поглинутий ідеєю загрози червоного фашизму, не дозволив оглядати свої нові володіння. Він підозрював, що працівник УПМ — це шпигун, що хоче рознюхати усе про загадкові властивості ОРЯР, яку Сільверт привіз з Мену (Райх сказав приставу, що агенти УПМ більше схожі на росіян, аніж на американців). У книзі «Контакт з космосом» він пише, що «непевність у тому, чи ми маємо справу зі свідомим організованим шпигунством, чи ж то з хворими психопатами-нишпорками, ніколи нас не покидала».
На думку Райха, заборона, яку наклав на нього суд, суперечила конституції — просто чергова «неприємність» — і написав до Нілла, що «ми виграли бій фактів», будучи певним, що після подання апеляції заборону знімуть. Якщо ж не знімуть, думав він, то з довгої коси його досліджень відпаде лише одне пасмо (однак саме те, що запліталося у щомісячний дохід у розмірі 3000 $), і відтак у його графіку з’явиться більше часу для ловіння хмар та «космічної інженерії».
В Аризоні ніхто акумуляторів не збирав. Але Райх, як агенти УПМ невдовзі дізналися, не відкликав жоден із приладів, що поточно були в оренді (листи до користувачів
