Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер

Тоді за трибуну, із наміром звернутися до суду безпосередньо, став Райх. Говорив він протягом півгодини, намагаючись зібрати воєдино усі свої ораторські вміння колишніх часів. Заперечуючи обвинувачення, він стверджував, що його акумулятори та книги розійшлися по світу в таких масштабах, що він уже не був у змозі зупинити поширення своїх ідей. Також він поскаржився, що камеру, яку виставили напоказ у залі суду, УПМ навмисне обирало таку, щоб була старою і роками не знала належного технічного догляду, що б виставило його в очах присутніх як шарлатана.

З того, що Райх говорив про космічні кораблі та НЛО, про своїх ілюзорних можновладних товаришів у державних кабінетах та тотальну засекреченість свого дослідження, можна було чітко судити про те, що у нього параноя та манія величі. Окрім того, він стверджував, що виведені ним рівняння, які пояснювали принципи функціонування усього Всесвіту, одного разу навіть намагалися вкрасти. Свою промову Райх підсумував ремствуваннями про долю Джордано Бруно (алхіміка, якого іспанські інквізитори прив’язали до стовпа і спалили на вогнищі за його єретичні наукові ідеї. Минуть сотні років, і Папа Римський проситиме пробачення на його могилі). Він припускав, що подальший хід історії ще покаже, що він, як і Бруно, був мучеником вільного мислення.

«Він ревів та лютував, й час від часу обидва його ж адвокати робили йому щодо цього зауваження, — писав Джозеф Маґвайр, який у справі представляв уряд. — Важко були встигати за тим, як він із розповідей про скромність своєї персони переключався на ствердження того, що він — один із найвеличніших учених усіх часів».

Повертаючись до Бостона, Фішер сказав Майрону Шарафу, що такого дня в суді він ще не бачив. Адвокат дотримувався думки, що єдиний шлях, яким він міг провести Райха в обхід в’язниці та заборони на видання його книг, відкриється перед ними, якщо Райх відхреститься від акумуляторного бізнесу. Райх відмовився суто принципово, бо це означало б визнати правдою те, що УПМ охарактеризувало його камеру шахрайським приладом. Після того, як Райх, оклигавши від свого виступу в суді, почав наполягати на своєму праві перехресного допиту свідків у присутності його адвоката, Фішер відмовився від справи. Коли в клопотанні про закриття справи проти нього відмовили, Райх і сам взявся до ролі «захисника обвинувачуваного відкривача оргонної енергії»: він проінформував суд, що в слуханні, яке попередньо призначили на грудень того року, свої інтереси представлятиме самотужки.

На початку 1950-х Сполучені Штати виробляли половину світових товарів ужитку та володіли двома третіми світової машинерії. Тож принагідні процвітання та автоматизація суттєво покращили загальний рівень життя, що зумовило значне поповнення у соціальній касті середнього класу. Соціологи, зокрема Девід Рейзман, Чарльз Райт Міллз та Вільям Голлінґсворт Вайт, усе більше почали перейматися не проблемою бідності, а радше явищами конформізму, приміської орієнтованості американської мрії та тим, як людей розбещував та віддаляв одне від одного досі незнаний достаток. «Нові маленькі люди, — писав Міллз у «Білих комірцях» (1951), — це “безжурні роботи” та “політичні кастрати”, гвинтики у бюрократичній машині, яку вони не в змозі спинити». У своїй книзі «Одинокий натовп» (1950) Рейзман подає схожий портрет апатичного, статусно-орієнтованого населення, що постійно прагне до соціуму, над яким домінує «ринкова ментальність».

Рекламодавці не забарилися з методами експлуатації цього прагнення і придумали, як утамувати цей розгул споживацького апетиту. Різкий стрибок загального рівня життя в повоєнній Америці знайшов відображення в тому, що сексуальна революція супроводжувалася і перепліталася з революцією маркетинговою. З 1940 року валовий внутрішній продукт Америки злетів у своїх показниках більш ніж на 400 %, а в середньостатистичного мешканця з’явилося в п’ять разів більше грошей, які він міг дозволити собі витратити на предмети розкоші. Конкуруючи за право сповна скористати з цього нескінченного грошового потоку, станом на кінець 1950-х корпорації спустили на рекламу 12 мільярдів доларів (1939 року цей показник становив 2 мільярди), а три чверті найбільших рекламних агентств вдалися й до «більш глибинних технологій». Працюючи на переповнених нішах ринку збуту, підприємства, намагаючись зробити свою продукцію спокусливішою для мас, поклалися на рекламні технології, що створювалися на основі психоаналізу, відтак частково асимілюючи Райхів заклик до лібералізації, проте лиш для того, щоб продавати товар. Якщо еґо-психологи вважали, що Ід — це щось таке, що можна приручити, а радикальні аналітики боролися за його вивільнення, рекламодавці шукали способів запрягти його придушений суспільством потенціал: розбурхати бажання клієнтів та змусити їх купувати речі, яких вони, насправді, і не потребують, чи то навіть не знають, що хочуть їх купити. Так як і Райх переслідувався за «лжемаркування», лібідо також випустили на волю, але не для того, щоб звільнити людей — як він сподівався, — а щоб упіймати їх у ще глибші пута капіталістичної системи.

У тодішній Америці психоаналіз, бізнес та торгівля уже давно гріли одне одному лапи. Фактично, можна з легкістю стверджувати, що вперше психоаналіз прийшов до Америки якраз у парі з комерцією, в якій набував щораз ширшого застосунку. Американський небіж Фрейда, чия мати була сестрою аналітика, а батько — братом його дружини, публіцист Едвард Бернейз 1919 року заснував фірму, що першою в США зайнялася зв’язками з громадськістю, і цілеспрямовано використовував Фрейдове поняття латентної, але й водночас потужної сексуальності, як інструмент для маніпуляції масами шляхом підсвідомого спокутування. Роз’їжджаючи штатами в рамках свого турне 1909-го, Фрейд зустрічався та спілкувався з Бернейзом, і тоді юнак йому щиро сподобався, але от Ернест Джонс критикував його як американського «ошуканця» та як людину «недобросовісну». Власне, Бернейз і допоміг своєму дядькові опублікувати його писанину в Америці, і він завжди виглядав