Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер

У «Книзі Снів» (1973) — мемуарах Пітера Райха — читачеві подається історія про те, в умовах якої ексцентричності він зростав, розказана від імені його дитячої особи. Там, в Аризоні, він був десятирічним сержантом, що проходив службу в «Корпусі космічних інженерів», а військовим квитком слугували лінії, намальовані червоним олівцем поверх колоніального шолома, якими його батько обмундирував усіх операторів ловця хмар. Ночами Пітер сидів зі своїм батьком за телескопом та з біноклем у руках, виглядаючи НЛО, — являлися вони у формі «сріблястих дисків» або ж «жовтих світлових пульсацій». Одну пульсацію вони побачили — зелено-червона крапля, що мчала на шаленій швидкості і так мінливо миготіла, що вони прозвали її «Південна красуня».

Щойно в поле зору потрапляло щось схоже на літальну тарілку, вони поспіхом мчали до ловця хмар, щоб розгорнути алюмінієві труби, висуваючи їх, наче телескоп, на п’ятнадцять футів угору. Далі, калібруючи керівними коліщатками приладу градуси розвороту, підняття та опускання гармати, вони вестимуть НЛО нічним небом, допоки не висмокчуть із літальної тарілки всю енергію. НЛО починали миготіти переривчасто, блякли, інколи й геть зникали з виду, як розказував далі Пітер. Райх стверджував, що збив таким чином декілька НЛО. Так виходить, що Райх і його команда були майже останнім оборонним рубежем між Америкою та Всесвітом.

Уперше Райх скористався ловцем хмар 12 травня 1954. «Того доленосного дня ми легко встановили контакт, — писав Райх у книзі “Контакт з космосом” (1957), —

із чимось, що, найімовірніше, виявилося досі не відомим видом НЛО. Тижнями я вагався, чи наводити дула свого ловця хмар на “зірку”, бо не мав змоги точно знати, що з тих миготливих небесних вогників було літаком, чи ж то зіркою, а що з них — КОСМІЧНІ кораблі. Погасивши дві “зорі”, ловець хмар умить став КОСМІЧНОЮ ГАРМАТОЮ… те, що залишилося від старого світу людських знань та наук після відкриття енергії штибу ОР у 1936–1940 роках, упокоїлось на віки вічні. Усі межі “можливого” було стерто. Я навів труби, під’єднані до глибокого колодязя, на звичайну зірку, і та згасала чотири рази».

Бували й ночі, коли Райх стрічав три, а то й чотири, як він їх називав, тарілки ЕАВ — вони ширяли в небі над Оргононом. Після них, небо, здавалось, важчало і чорніло, але, мобілізуючи до дії ловця хмар, Райхові вдавалося розчистити повітря і знову розкидати у небі барви синяви.

Те, що коїлось в Аризоні, Райх описував як героїчну «інтерпланетарну битву повномасштабного характеру». Все було настільки серйозно, за словами Пітера в його мемуарах, що одного ловця їм було мало — знадобився ще й другий (до опису також додаються його дитячі малюнки, на яких зображено, як працювали ловці хмар). Райх діяв, мов військовий генерал, встановлюючи прилади у стратегічно-вигідних локаціях, а двійко операторів-навідників тримали зв’язок за допомогою свистків: один свист — наводь на північ, три довгих свисти — на захід, три коротких — на схід, і чотири свисти означали, що ціль у зеніті, себто гармата виставлялась у вертикальне положення.

Якось над Малим Оргононом утворилася здоровенна чорно-пурпурова хмара, що «мала вигляд стовбура диму з величезної пожежі, а в її нетрях можна було угледіти червонявий грозовий відлиск; Райхів дозиметр Гейгера-Мюллера немов сказився — так пищав, а вся команда «мучилася від нудоти, тремтіння, болю у верхній частині черевної порожнини та дисфункції опорно-рухового апарату»: у тій «битві» МакКаллоу, вочевидь, спізнав тимчасовий параліч правої сторони тіла, а на те, щоб розчистити ту страшну хмару, пішла година несамовитих зусиль. Коли вони завершили, над Оргононом на малій висоті, промчали два бомбардувальники Б-52[107], і, на думку Райха, їх послали у знак привітання із чудово виконаним завданням.

Ми з Пітером Райхом зустрілися за недільним ланчем у його будинку в Массачусетсі, що за дві години їзди від Бостона, де він працює заступником декана медичної школи університету Гарвард — маловірогідне заняття для людини, чий батько два останні десятиріччя свого життя присвятив боротьбі з «інтересами фармацевтів» (як каже сам Пітер: «16 років я працював у лавах противника»). «Моїм дітям важко осягнути, — каже Пітер за розмовою в шезлонгах у його саду, — що люди з покоління Райха та моєї матері й справді вірили у кращий світ. Той світ, мабуть, мав набути обрисів соціалістичного суспільства — не комуністичного, не фашистського, а справедливого та благородного, і сексуальність мала стати його невід’ємною частиною. Те покоління жило та сподівалося. Але кращий світ так і не настав, і люд сьогодення не усвідомлює цього».

Коли я попросив його описати ту батькову харизму, якої хіба сліпий би не побачив, Пітер Райх порушив тему фільмів. «Що ж, ну, скажу вам так: коли у прокат вийшли “Зоряні війни”, там була сцена, в якій Обі-Ван Кенобі розказує Люку Скайвокеру про силу, і, побачивши її, я, здається, заціпенів. Ось вам і найкращий опис: він випромінював таку саму енергію, що й Обі-Ван Кенобі, і так само вірив у таку ж силу». Щоб осягнути Райха, сказав мені Пітер, вам треба зрозуміти, як він моделював своє життя на основі сюжетів фільмів, які переглянув: