Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль

Полковник щиро здивувався. Прочитавши статут гуртка, запитав невдоволено:

— Скажитє, пажалуста, прапорщік Прохода, што ета за малоруская бібліотєка? Развє сущєствуєт малоруская літєратура? Дажє єслі такавая сущєствуєт, ґдє ви кніґі дастанєтє?

І мусив Василь Прохода розповісти російському інтелігенту (до речі, польського походження) про Тараса Шевченка, Івана Франка, Івана Котляревського, Пантелеймона Куліша, Лесю Українку, Марко Вовчок, Панаса Мирного, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського та інших українських письменників.

— А книги ми виписали з української книгарні у Відні, — завершив Василь свою розповідь.

— Ах, вот ано што! Ви уже успєлі связаться с австрійцамі! Знаєтє што? Ета пахнєт сєпаратізмом і мазєпінством! Нєужелі нє хватаєт кніґ в руской бібліотєкє, устав каторой я уже утвєрділ. Работайтє в руском драматічєском кружкє, сатруднічайтє с рєдакциєй газєти «На чужбінє». А с вашім радним язиком ви можетє докатіцца до прєдатєльства і папасть на Сахалін… Слихалі а таком островє?

Отож статуту полковник не затвердив, більше того, пообіцяв, що, коли гурток не ліквідується, всіх його учасників занесе на «чорну дошку» і після закінчення війни всім їм доведеться відповідати за порушення дисципліни та присяги.

Василь повернувся до невеликого каземату, де жило шестеро українців на чолі з прапорщиком Кедриновським. Непримиренну позицію до полковника зайняв Кость Курило, тихий, скромний, невисокого зросту чоловік з Полтавщини.

Він походив з родини збіднілих козаків Миргородського повіту. Закінчив реальну школу, навчався в Петербурзькому лісовому інституті, але з третього курсу був звільнений за участь у революційному русі. Після відбуття року військової служби продовжив навчання у Новоолександрійському сільськогосподарському інституті. На початку війни він отримав мобілізаційну повістку. Та за Росію довго не воював, бо швидко потрапив до австрійського полону.

Перебуваючи в таборі, Курило підтримував стосунки з членом президії Союзу визволення України та Загальної української ради Андрієм Жуком, а також із визначним соціал-демократичним діячем Левом Юркевичем, який критикував діяльність СВУ за орієнтацію на Австрію та Німеччину.

Союз визволення України справді намагався, використавши війну проти Росії та підтримку Австро-Угорщини й Німеччини, здобути самостійність України. Більшість членів СВУ становили наддніпрянські соціалісти. Діяли вони надзвичайно активно: у видавничій, культурно-виховній, гуманітарній ділянках, а також на дипломатичному поприщі. Зокрема, величезну допомогу було надано полоненим українцям.

Курило цілком погоджувався з політичною платформою Союзу визволення України і тому невдовзі розірвав стосунки з Юркевичем, засудивши його за національний нігілізм. Саме Курило підняв на кпини полковника Гавронського, поляка за національністю, який мав би із солідарності підтримати українців, але продовжував вірно служити цареві навіть у полоні. Цареві, який гнобив і поляків, і українців.

Обговоривши наслідки розмови зі здичавілим полковником Гавронським, вирішили заснувати гурток самочинно і вже під іншою назвою, більш радикальною — Гурток членів української бібліотеки. Статут власноручно затвердили 12 чоловік. І це з кількохсот полонених українців! Причиною нехоті була не тільки низька національна свідомість багатьох українців, а й страх перед Росією.

Більшість вважали, що Росія обов'язково переможе у Світовій війні, «а потім притягне до відповідальності всіх тих, хто брав навіть пасивну участь в українській роботі в таборах», бо бути українцем означало «бути антидержавником» [129, с. 25, 26].

Та сміливі завжди є. Кедриновського, вже старшого віку прапорщика, обрали головою гуртка, Василя Проходу — секретарем, а Костя Курила — бібліотекарем. Членський внесок становив 3 австрійські крони. На ці кошти купували нові книжки.

Разом з Костем Курилом, Василем Гавриленком, Семеном Зубчуком, Сергієм Калитенком та М. Костенком кубанець став одним з «най-енергійніших діячів терезієнштадтського гуртка». Всі вони опинилися на сторінках «чорної книги» російських шовіністів [74, с. 7].

Ще на початку діяльності гуртківці визнали часопис «Боротьба» Лева Юркевича шкідливим. Кость Курило та Василь Прохода від імені товаришів написали Юркевичу, що «своїми безпідставними наклепами на діячів СВУ він лише шкодить українському визвольному рухові», а сам ступив на шлях національного самозаперечення [111, с. 4]. Натомість дороговказом став «Вістник Союзу Визволення України».

Якось Кость Курило одержав від члена президії СВУ Андрія Жука вістку про українізацію табору для солдатів у Фрайштадті в Горішній Австрії та фрайштадтську газету «Розвага», яка інформувала про національно-культурне життя полонених. Успішна діяльність козаків-українців у Фрайштадті зумовила рішучість старшин-українців у Терезині. Членів гуртка української бібліотеки збільшилося до півсотні [93, с. 2].

З часом вороже ставлення до них уляглося, більше того, й поляки, беручи приклад з українців, заснували свій гурток. Ніхто так і не довідався, «чи мали вони свій статут і чи затвердив його їхній земляк полковник Гавронський» [96, с. 198].

Серед інших активно творили українське життя брати Калитенки з Києва. Старший, Сергій, до війни працював диригентом. Обидва чудово співали на зборах бібліотечного товариства. Зокрема, виконували пісні в обробці Миколи Лисенка. Коли ж Кость Курило виписав з Відня збірник українських пісень, Калитенки захопилися ідеєю створити «Малоруський хор», запросивши до нього співаків-українців з російського хору, де вони складали більшість [96, с. 198].

Справа пішла жваво — український хор зростав кількісно і якісно, а перший його концерт викликав величезний резонанс. Оскільки в казематі, пристосованому до театрального приміщення, всі охочі вміститися не могли, хор мусив виступати тричі. Авторитет українців зростав. Москалі перестали глузувати.

Членом бібліотечного гуртка став і колишній артист київської (чи харківської) «малоросійської» трупи М. Костенко. Побачивши, який фурор викликав український хор, він вирішив створити драматичний театр і попрохав Костя Курила виписати з Відня українські п'єси. Невдовзі Малоросійську драматичну трупу було створено. Знайшовся й художник-декоратор, а комендатура дозволила придбати реквізит і цивільне вбрання — чоловіче і жіноче. До трупи увійшли два полтавчани з подібними прізвищами — Дорошко і Горошко. Вони грали жіночі ролі. Костенко так їх вишколив, що на сцені артисти поводилися як справжні дівчата — і ходою, і манерами. Сила перевтілення була такою великою, що присутні на виставах австрійські офіцери комендатури йшли