Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль

— А як вони довідалися, що у вас були українські книжки?

— Не знаю. Може, панотець сказав, бо він всі надії покладав на москалів та говорив, що вони — наші брати й визволять нас від польських утисків, а син сперечався з ним і доказував, що буде гірше, як вони прийдуть. І справді поляків москалі не чіпають, а мого сина забрали. Боже, що то воно буде? — закінчила розповідь жінка.

Що, крім слів втіхи, міг сказати Василь Прохода?..

У цьому селі простояли пару тижнів. Тут відсвяткували Різдво та зустріли Новий, 1915, рік… А передова була за 20 верст.

Тим часом у полку змінився командир. Замість Григоровича прийшов полковник Мустяц, Георгіївський кавалер ще з часів російсько-японської війни. Він був надзвичайно сміливим, аж до безрозсудності.

Новий начальник в околицях села проводив польові тактичні завдання. Оскільки командир 16-ї роти весь час хворів чи хандрив, то вправами керував його помічник Василь Прохода. Дні минали нудно, тож, коли отримали наказ вирушати на передову, зраділи майже всі.

Карпатська операція розпочалася 9 січня 1915 року. 14-та піша дивізія, у складі якої перебував і полк Василя Проходи, повела наступ на відтинку між Дуклянським і Лупківським перевалами. 4-й батальйон цього полку отримав завдання вибити мадярів із с. Вовковня. Це був перший бій Василя Проходи. Закінчився він успішно. Село захопили з незначними втратами (двоє вбитих і кілька поранених). У мадярів загинуло більше, до того ж десять їхніх вояків потрапило до полону. За взяття села Паланча Проходу представили до чину підпоручника. Та він не встиг отримати це звання, бо в наступному бою під Вовковнею опинився в полоні.

А було це так…

Командир 14-ї дивізії генерал-майор Глинський зателефонував полковнику Мустяцу й запитав, що робить Волинський полк. Мустяц своєрідно розумів поняття честі й несподівано навіть для себе відповів: «Волинський полк перейшов у наступ». Після телефонної розмови він одразу наказав атакувати ворожі позиції, не попередивши про своє рішення сусідній 51-й полк.

Ось як описував той бій Василь Прохода.

«Рух вперед був дуже тяжкий: треба було постійно підноситись вгору в смерековому лісі, де снігу було майже у метр. Пару разів доводилося переходити улоговини, сходячи вниз, щоб знову піднестись вище. Тих 3 чи 4 км були такі тяжкі для руху, що здались мені більше як двадцять. Нарешті ми дістались до гірського пасма, на якому була полонина. На ній мадяри зайняли вигідні позиції, які нам треба було взяти відкритим наскоком, без гарматної підготовки. Наш зв'язок із Литовським полком увірвався, бо він залишився на місці й участі в наступі не брав… Три батальйони полку пішли в атаку без підтримки не лише гарматним, навіть кулеметним вогнем і зайняли ворожі позиції, взявши при цьому в полон кілька десятків мадяр, але стративши при цьому кілька сотень своїх вояків… Коли на передовій позиції стрілянина майже стихла, командир (4-го) батальйону дістав доповідь від поручника Большакова про зайняття з боєм висоти». Той прохав допомогти утримати зайняту позицію [96, с. 181].

Прийти на поміч мала 16-та рота. Та її командир капітан Лебедєв у бій іти не захотів і вирішив послати півроти на чолі з Василем Проходою.

Треба було здолати під гору триста сажнів, але в глибокому снігу вони здавалися за версти. Вояки почали нарікати:

— К чьорту еті ґори! Развє у нас своєй землі мало?

— Молчать! — різко обірвав Прохода. — Нє ваше дєло размишлять! Двігайтєсь за мной!

Дійшли до полонини. Щоб зорієнтуватись, кубанець залишив солдатів під командою підстаршини, а сам пішов на височину.

Це був відтинок, який зайняла 15-та рота. Полковник Мустяц, без огляду на гарматний і рушничний вогонь обходив позицію. Довідавшись, де розмістилися 13-та і 14-та роти, Василь поліз на іншу височину. На її схилі лежало до трьох сотень вояків: убиті, поранені та ті, хто, вдаючи вбитих, ховався під снігом. Височину весь час обстрілювали рушничним вогнем справа. Кулі свистіли довкола Проходи та відбивались рикошетом від снігу.

З рову несподівано рявкнув сибіряк Большаков:

— Ти што, язвія тя бєрі! Ідьот как на парадє, нє саґнувшись. Скарєє приґай в ров! Нє відіш, што тєбя хатят расстрєлять?!

У рові, крім Большакова і підпоручника Попова, тіснилося три десятки вояків. У кутку сиділи один проти одного поранений у живіт російський солдат і проколотий «суворовським» багнетом мадяр. Їхнє ревіння було нестерпним.

— Замалчітє, — цикнув на них Большаков, — нє то я вас сам прістрєлю!

— Гдє ж твоі люді, Боріс? — запитав Прохода Большакова.

– І то ето нє всє маі. Із ніх часть Попова… Я патєрял почті всю роту… Больше трьохсот чєлавєк… Ґдє тваі люді?!

Несподівано за двадцять кроків ніби з-під снігу вискочила сотня мадярів. Від несподіванки російські солдати підняли руки. Василь намірився стріляти з японського карабіна, але Большаков лівою рукою вибив зброю з рук і крикнув:

— Ти што, сдурєл?! Пасматрі, сколько іх! Хочєш, штоб тєбє живот сєйчас распоролі?

Настромлені на рушниці багнети мадярів мали вигляд довгих ножів і справляли грізне враження. «Видно було, — закінчував Василь Прохода розповідь про цей, останній його в обороні Російської імперії, бій, — що мадярам дали перед цим добре випити рому, бо були вони в надто підвищеному настрої й озвіріло кричали. Вони накинулись на мене, бо я не підніс руки вгору і тримав опущеним вниз карабін. Якби мадярський офіцер, який зауважив, що я також офіцер, не відігнав їх, то, може, вони дійсно розпороли б мені живіт» [96, с. 184].

Угорський лейтенант, якому Василь віддав карабін і шаблю, попрохав ще й офіцерську кокарду з шапки. Це був його трофей…

Проходу і Большакова примістили у сільській хаті. На питання капітана про розташування російських частин Василь заявив, що «ми