Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль
Василя в цей час у Йозефові вже не було — у грудні 1917 р. він як «півінвалід» виїхав на Батьківщину. Та в результаті Жовтневої революції обмін полоненими між Росією і центральними державами припинився і Василь Прохода застряг у пересильному таборі в Мості (Брюксі).
Повернення на Батьківщину
Нарешті у квітні 1918 року Василь у пасажирському вагоні вирушив на Батьківщину. Їхав через Прагу та Львів. 1 травня дістався Волочиська. Тут довідався, що в Києві — переворот, Центральної Ради вже немає, а є гетьман Павло Скоропадський. Колишні полонені, що поверталися з Проходою, кепкували:
— Ну що? Ваша Центральна Рада вже розрадилась? Рано ви зняли погони та кокарди…
На кордоні стояли довго. Лише наступного дня українська сторона прийняла їх. І запропонувала пересісти в товарні вагони. Європа «закінчилася». Про неї нагадували лише німецькі вартові на станціях, які пильно стежили за порядком. Василя, що майже три роки провів у таборах, це пригнічувало…
У Києві колишніх військовополонених ніхто не чекав. Чиновники не знали, що робити з ними. Лише Червоний Хрест надав їм тимчасове помешкання на сільськогосподарській виставці та виділив талони на безкоштовні обіди і вечері. Три дні приятелі тинялися по інтендантських складах, але належного одягу не отримали. Все ж Василь дістав шинелю, дві пари грубої білизни, дві літні блюзи та шкарбани.
На вулицях Києва лунала російська, польська, німецька мови та ідиш. Українську почути можна було лише зрідка. Скрізь на установах і в публічних місцях висіли таблички: «Просимо розмовляти рідною мовою». Але в кожного була своя рідна мова… Письмові оголошення подавалися українською та російською.
Київ лишався чужим і ворожим — як і за часів Центральної Ради. Все ж у столиці панував порядок і спокій. Тільки віяло від них якимось холодом. Блукання по Києву ставало безцільним, тому й вирішив Василь їхати додому…
Зустріч з мамою була тривожною — вона тяжко хворіла, весь час говорила про близьку смерть. Більшість же земляків поставилися до його повернення байдуже. Бердянськ, куди Прохода прибув реєструватися як старшина резерву, справив, попри свою красу, гнітюче враження. На питання українською всі, ніби зговорившись, відповідали російською. Виявилося, що канцелярист, що добре володіє державною мовою, нікому не потрібний. Невеселий повернувся він додому.
Лише в Оріхівській «Просвіті» Василь знайшов однодумців. Тому й став членом цього товаритсва, а тоді й бібліотекарем.
Оріхівська «Просвіта»
Зовсім недавно в Оріхові порядкувала сповідниця невмотивованого терору Маруся Никифорова. Свій штаб вона організувала якраз у «Просвіті», що тулилася в приміщенні колишньої чайної «Союза русского народа». Свою спрагу крові Маруся тамувала прямо тут, в одній з кімнат, поруч з бібліотекою. Тих, хто, на її переконання, не мав права на життя, Никифорова розстрілювала власноруч. Тепер інтелігенція оминала бібліотеку. А в читальні, де «ще не цілком добре (була) змита кров розстріляних», ніхто не наважувався працювати [96, с. 225].
Тож, коли Василь виявив бажання впорядкувати бібліотеку, просвітяни зраділи. Взагалі український старшина оживив діяльність «Просвіти». Голова товариства Іван Коба (тесля за фахом) скликав збори управи на першу неділю червня. Крім нього та завідувача їдальнею Коваленка, прийшли письменник Данило Яріш (інвалід з перебитою ногою) і вчителька Тетяна Тютюнниківна.
Коба висловив радість, що нарешті він знову бачить на засіданні «Просвіти» українського старшину. Інші ж офіцери, говорив він, тихо сидять, на щось чекаючи.
— Нехай собі чекають, — відрізав Коба, — може, дочекаються, що хтось знову буде їх розстрілювати.
На цьому засіданні Василя обрали секретарем «Просвіти». Йому визначили безкоштовне харчування в просвітянській їдальні, 75 карбованців місячно та дали кімнатку при читальні. Оту, де анархістка Никифорова розстрілювала людей.
На засіданні, як завжди, говорили про брак коштів. Щоб поліпшити фінансовий стан, вирішили позичити гроші та закупити в Опішні, що на Полтавщині, український посуд — розписані глечики, куманці, карафки, горнята, миски і тарелі — й влаштувати в Оріхові виставку з лотереєю.
Ідею реалізували вже в липні. Виставка вдалася. Не лише оріхівці, а й селяни із сусідніх сіл зацікавились керамічними виробами, килимками і плахтами. «Такої краси вони ще не бачили…» Після лотереї у касі «Просвіти» з'явилося кілька тисяч карбованців чистого прибутку. Тепер можна було поповнити книгозбірню новими книжками і газетами й виплачувати заробітну плату новому бібліотекарю [96, с. 230].
В Оріхові заговорили про «Просвіту», до читальні потяглися відвідувачі. Але успіх українців не сподобався начальнику поліції, і коли Василь прийшов за дозволом на проведення вистави «Мартин Боруля», отримав відмову. Довелося їхати до Бердянська і доводити, що п'єса ставилась на сцені ще за Миколи II. Як не зволікало начальство, та мусило дати дозвіл — як-не-як сам «цар-батюшка» не заперечував проти цієї вистави. А от прочитати публічну лекцію на тему «Іван Мазепа та його економічна політика» Проході не дозволили. Ще й попередили, щоб Василь не дуже рипався, бо «ґражданє» висловлюють велике незадоволення «Просвітою». «Ґражданамі» виявилися обрусителі з реальної школи та жіночої гімназії, яких підбурював протоієрей місцевого собору.
Зачувши, куди дме вітер, відвідувачі вже не наважувалися заходити до читальні. Відсахнулась і «жидівська півінтелігенція», яка під час виставки і лотереї виявила прихильність. «У ті часи це було свого роду політичним барометром» [96, с. 231].
Глузували й селяни:
— Оце діждались Окраїни, окраюють нас, продавати мусимо австрійцям весь урожай, а купити
