Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль
Після того офіцерів на возі під охороною фельдфебеля відправили в штаб дивізії. І тут угорці поставилися по-людяному, навіть купили коньяку. Потім пригощали ромом і добрим токайським вином.
Полковник зі штабу прийняв Проходу і Большакова чемно. Насамперед поцікавився, як ті себе почувають, «чи відпочили трохи після вчорашнього бою та нічної мандрівки». Потім досить обережно запитав, чому не чути російської артилерії та яке становище в частинах царської армії. На це Большаков досить різко попрохав подібних питань не ставити, бо «офіцерська честь не дозволяє на них відповідати». Полковник вибачився та запросив їх на обід до офіцерського касина [96, с. 186].
Потім була мандрівка пасажирським потягом до Відня.
Австрійський капітан, що супроводжував полонених, по приїзді відвів їх у ресторан вокзалу. До обіду було й пиво. Коли грошовиті російські офіцери звернулися до капітана з проханням купити чогось міцнішого, той не відмовив. Цим скористався один прапорщик-кавалерист, який мав значну суму грошей. Назвавши себе князем Охтирським, він вирішив показати довірливим австрійцям, що таке широка російська натура… Дуже швидко запанував занадто веселий настрій. Коли почали пити шампанське, з'явився комендант станції, австрійський полковник. Почулась команда «Ахтунґ!». Знітившись (бо і сам випив), капітан почав рапортувати, що полонені російські офіцери обідають.
— Не обідають, а «шампанірен»! — невдоволено перебив його полковник.
Виправдовуючись, капітан сказав, що він зробив це на прохання князя Охтирського, якого й представив полковникові. Почувши слово «фюрст», комендант відразу змінив тон, попрохав вибачення, але все ж зазначив, що у правилах поводження з полоненими офіцерами такої гостини не передбачено, тому треба її припинити.
Бранці відразу пішли до вагонів. Прапорщик резерву «Охтирський», як виявилося, був харківським адвокатом. Під час мобілізації його приділили до Охтирського кінного полку. Оскільки він добре володів німецькою та мав аристократичні манери, йому вдалося «пустити пил в очі» австрійцям…
З Відня шлях лежав до колишньої фортеці Йозефів у Чехії (німецька назва — Йозефштадт). Полонених розмістили в кімнатах по 2–3 особи. Дозволили ходити по всьому будинку та у дворі. Можна було прогулятися містом — але з конвоєм. Старшим офіцерам визначили на утримання по 120 крон місячно, з яких 90 йшло на харчування, а 30 видавались на руки. Штабні офіцери діставали на 30 крон більше.
У Йозефові існував український гурток, але через агресивність російських старшин він діяв таємно, тож Василь його не зауважив.
За днів десять Проходу разом із групою офіцерів перевели до м. Ліберці в Північній Чехії. Розмістили в санаторії за містом, під горою, вкритою сосновим лісом. Сніданки, обіди та вечері полоненим приносили з ресторану. Все-таки їжі не вистачало. Проходу постійно мучив голод…
Через півтора місяця офіцерів перевели до Брюкса (Моста) в Північно-Західній Чехії до табору, спеціально побудованого для полонених офіцерів. Василь поселився в кімнаті з прапорщиком Володимиром Вдовиченком, студентом старшого курсу Київської політехніки, та українським німцем Рудольфом Бендліним, перекладачем у стосунках з адміністрацією.
Весна 1915 року видалася теплою. Простору в таборі вистачало, тому бранців не дуже пригнічувало їхнє становище. Напевно, хтось і радів можливості «пересидіти» війну. Все ж декому не сиділося. Непосидючі вирішили спробувати щастя під час прогулянки лісом. Та не вийшло — чотирьох невдах посадили на місяць до в'язниці, а тих, хто сприяв втечі, перевели до штрафного табору у фортеці Терезієнштадт у Чехії — твердині королеви Марії Терези. Оскільки Василь Прохода жив у кімнаті з утікачем Рудольфом Бендліним, то невдовзі опинився в Терезині — в «Тюрмі семисот». Умови тут були вже не такі панські. Жити довелося в довгих казематах із заґратованими вікнами.
Терезин
До фізичної праці полонених не примушували. Вони байдикували, «різалися» в карти — преферанс, стукалку, вінт, «шмен де фер», дев'ятку або «очко». Місяців зо два грав і Василь — поки не набридло. Цікавіше виявилося спілкуватися з прапорщиком Курилом.
Кость Курило картами не цікавився, переважно читав. Книг мав цілу скриню — на заощаджені кошти виписував їх з Відня. Були в нього праці з історії України, «Енеїда» Івана Котляревського, «Кобзар» Тараса Шевченка, твори інших українських класиків.
Довідавшись від Курила, що у Відні є українські книгарня й видавництво, а українська молодь Галичини і Буковини навчається у вищих навчальних закладах австро-угорської столиці, Василь здивувався. А він захищав на війні Росію, де не було жодної української школи — ні вищої, ні середньої, ні початкової…
«Кобзар» справив на Василя Проходу надзвичайне враження. А твір «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», написаний Тарасом Шевченком далекого 1845 року, просто приголомшив.
В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. … Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! … І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України…Ці слова збентежили кубанця. І він задумався над сенсом свого життя. Міркував, що має зробити, щоб ожила ота «слава України».
Василь згадав Федора Короля. Стало зрозуміло, що його передбачення були викресані з творів Тараса Шевченка. Тепер надійшла черга Василя Проходи зі свого серця викрешувати українську надію.
Він із захопленням накинувся на українські книги, зокрема на твори Марко Вовчок. Читати українською було важко, але в пам'яті Василя «воскресали забуті українські слова та вирази», а нові легко засвоювались. Національне усвідомлення цілком захопило кубанського українця [96, с. 194].
Офіцерам, що позичали в Курила книги, Василь запропонував створити гурток української літератури. Зголосилося близько
