Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
Те, що Фрейд, на відміну від Бреєра, завжди знаходив сексуальне підґрунтя у спогадах, які видобував з надр пам’яті своїх пацієнтів, виставило психоаналіз у світлі ще більшої контроверсійності. Фрейд вважав, що «симптоми відображають те, наскільки статево активним є пацієнт», і що ті зникнуть одразу, як невротик усвідомить прибиті в його пам’яті статеві травми, що спричинили їх. Він від початку вірив, що більшість його пацієнтів, які страждали істерією, була жертвами сексуального насильства — ідея, якої він зречеться 1897-го, коли вирішить, що більшість звинувачень у сексуальному насильстві над дітьми були радше сексуальними фантазіями (Джефрі Массон пізніше звинуватить його у боягузтві за те, що той заперечуватиме реальність спогадів своїх пацієнтів). Згодом така розбіжність поглядів призведе до того, що шляхи Фрейда та ще більш пуританського Бреєра розійдуться. Як стверджував біограф Фрейда Ернест Джонс, той субсеквентний наголос Фрейда на несвідомому, на інстинктах та сексуальності, особливо на дитячій сексуальності (яку Бреєр класифікував як надто образливу), зламає усі сучасні норми благопристойності й умовності, і в результаті «занурить Фрейдове ім’я в найглибший чан ганьби»{40}. Виглядало все так, наче Фрейд заплямував tabula rasa чистоти дитячого розуму.
Джонс зустрічався із Фрейдом 1908 року в Зальцбурзі, на Першому міжнародному конгресі психоаналітиків. Придихова манера розмови 51-річного Фрейда видалася йому «немузичною і доволі жорсткою», але вокальну погрішність компенсували його очі: як пізніше зроблять це і з Райхом, «вони безупинно мигтіли дружнім сприйняттям співрозмовника, а подекуди й гумором». Усе ж, коли після конгресу він відвідав Фрейда у Відні, Джонс визнав, що «його не вразило те збіговисько», яке консолідувалося на той час навколо великого генія{41}. (У біографії Фрейда Джонс писав, що той був «негожим Menschenkenner — геть не розбирався в людях».){42} Юнг, один із перших учнів Фрейда, попередив Джонса, що то була справжнісінька «асамблея дегенератів та богеми» — коментар, який Джонс, власне, вважав замасковано антисемітським. Проте Джонс й сам не був святим: він було принизив аналітика Ізидора Садґера, описавши його як «відлюдькуватого, жалюгідного, як дві краплі води схожого на незграбного ведмедя», а Альфреда Адлера охарактеризував як «похмурого й жалюгідно спраглого визнання». В автобіографії «Вільні асоціації» Джонс писав, що аналітики стикнулися із такою стіною упередженості, що Фрейдові було дуже важко «отримати учня, репутація якого ще не була втраченою, тож працювати доводилося з тим, що було». Як то буває в житті, Джонс, як ніхто інший, підходив на роль такого заплямованого учня, бо ж його лиш нещодавно звільнили з лондонського госпіталю після звинувачень в акті ексгібіціонізму перед двома юними дівчатками.
Коли Райх зустрівся з Фрейдом після війни, психоаналіз усе ще був на експериментальній стадії і практикувався лише вузьким колом «вірних апостолів». «Їх було всього восьмеро, — згадував Райх, — кого вороги списали з рахунків як одержимих сексом збоченців». Будучи аутсайдером і без того, Райх без жодних на те сумнівів самоідентифікував себе як учасника їхньої маргінальної когорти. На той час Фрейд за зраду їхньої справи перестав спілкуватися із трьома зі своїх найближчих поплічників: Карлом Юнгом, Вільгельмом Штекелем та Альфредом Адлером. З тих, що залишилися, багато найближчих адептів Фрейда були у Відні приїжджими: з Британії (Джонс), Берліна (Карл Абрагам, Макс Айтінґтон, Ґанс Сач) та Будапешта (Шандор Ференці, Шандор Радо). Маленький віденський контингент, до якого належав і Райх, включав Отто Ренка (що змінив своє ім’я на ім’я доктора з «Лялькового дому» Ібсена), Едуара Хітчманна, Пауля Федерна, Ернста Зільберера, Теодора Райка, Ізидора Садґера та Германа Ньюрнберґа.
Того року, коли Райх зустрів Фрейда, тому присвоїли звання штатного професора, яке стало його першою нагородою в Австрії як винахідника психоаналізу. Але той описував це як «пустий титул», бо ж його так і не запросили читати офіційні лекції чи засідати у раді факультету, та й посада ця не оплачувалася. Хоч тепер у нього й були прихильники по всьому світу (1909 року Фрейд прочитав новаторську лекцію у Сполучених Штатах), його все ще вважали білою вороною і він був змушений діяти практично поза університетською системою. Фрейд любив жартувати, що «його репутація виходить далеко за кордони Австрії. Вона починається на фронті»{43}. Райх пригадував, що «у психіатричній клініці з них кепкували, у медичній школі з психоаналітиків також сміялися. Сміялися з Фрейда»{44}. Аби долучитися до die Sache («Справи», як Фрейд називав психоаналіз), необхідно було прийняти відторгнення звичайної кар’єри та змиритися з професійним екзилом.
* * *
15 вересня 1919 року Райх приймав свого першого пацієнта — офіціанта, що страждав від імпотенції та манії до спортивної ходьби. Райх надто дорожив маленькими візитівками, на котрих Фрейд написав рекомендації для свого глибокодумного молодого протеже. Порівняно з тими незначними сумами, які той заробляв репетиторством із першокурсниками медичного факультету, психоаналіз обіцяв стати хорошим джерелом прибутку. «Я живий, — вигукував Райх у своєму щоденнику, — [у мене] два платні пацієнти, яких до мене скерував сам Фрейд». Тоді Фрейд не вважав, що психоаналіз — це швидко, але в історіях хвороб, які довірив Райхові, сподівався на швидке одужання пацієнтів. Одна із записок-скерувань до Райха твердила: «На психоаналіз, імпотенція, три місяці»{45}. (1910 року Фрейд стверджував, що вилікував Густава Маглера від імпотенції лише за чотири години.) Часові рамки, які встановив Фрейд, виявились надто оптимістичними: Райх лікуватиме того офіціанта впродовж трьох років.
Хоча мораторій на аналітиків, що бралися самотужки аналізувати
