Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер

class="book">Райх також «бридився» розбещеності університетських дівчаток із вищих суспільних верств, які, глузуючи з нього, відшивали його, і, як йому здавалося — спали з ким завгодно, лиш би не з ним. З іншого боку, його трафляло від того, що інші освічені дівчатка, з якими він добре спілкувався, утримувалися від сексу. Райх визнавав, що його проблемою було те, що він намагався ідеалізувати жінок, починаючи вклонятися їм уже на початку знайомства; він писав про «безпробудний пошук ідеального сексуального партнера, кожна спроба якого завершувалась або набутими почуттями, або ж розчаруванням»{35}. У «Пристрасті молодості» Райх визнавав, що всі його стосунки проходили крізь фільтр пошуків у жінці його мертвої матері, яку він, з причин, що стануть йому зрозумілішими, коли він розпочне самоаналіз, зображав одночасно як Богородицю і повію. «Дівчата, що мені подобалися, завжди були спокійними, тендітними, і у всіх область навколо вуст була дуже делікатною», — писав він, посилаючись на неї, але ж, відмежувавшись, згадавши про своє з нею кровне споріднення, казав: «Усе ж я завжди надавав перевагу блондинкам, а моя мати була темною шатенкою»{36}. Він також спихав на свою матір свою любов до «округлих, пружних та пишних жіночих грудей, які не обвисали і мали рожевувато-блідий відтінок»{37}.

Але Райх усе ще не знайшов такого кохання-компенсації. Лазкі почала зустрічатися з диригентом Ґансом Сваровскі, за якого згодом вийшла заміж, і покинула медичну школу, аби вирушити з ним у турне. Голодний і бідний сирота, ще й пригнічений відмовою Лазкі (і без жодних на те сумнівів із думками про те, як романтично із собою покінчив Вайнінґер), Райх написав, що роздумував над тим, аби скористатися своїм армійським револьвером. Ще студентом його часто полонили депресії, він відчужувався від інших і зневірився в самому собі. «Що є причиною мого постійного внутрішнього неспокою, цієї відсутності бажання долучатися до чого-небудь, цього усамітнення у власному коконі, цієї ненависті до свого оточення? — Райх запитував себе в одному із винятково меланхолійних записів щоденника. — Так, я ненавиджу все і всіх, я розмахую кулаками (і нехай лиш у кишенях, бо ж я — боягуз!) перед усім, що йде проти моєї волі»{38}.

Спосіб нарешті відпустити почуття, через які увесь навколишній світ приміряв на себе маску ворога, він знайшов у психоаналізі.

* * *

Фрейд уперше назвав свій новий метод лікування «психоаналізом» 1896 року — до їхньої з Райхом зустрічі ще залишалося добрих два десятиліття. 1885 року 29-річний Фрейд, тоді ще лектор неврології у Віденському університеті, який прославився своїм вивченням медичних ефектів кокаїну, поїхав до Парижа, де його патроном у госпіталі Сальпетрієр був Жан-Мартен Шарко. Чотири з половиною місяці Фрейд практикував у психіатричній установі, відомій за назвою «Мекка для невропатологів», загалом обстеживши разом із її відомим директором 5000 пацієнтів. Харизматичний Шарко гіпнотизував людей, яким ставив діагноз «істерія», наче збирався прорватися до, як він казав, «нижніх», чи то «фемінних» частин їхніх душ (істеричні пацієнти найкраще піддавалися гіпнозу, вважав він, бо ж страждали від спадкової дегенеративності). Вводячи пацієнтів у гіпноз, Шарко мав змогу розріджувати згусток загадкових симптомів їхньої істерії та впливати на них за допомогою сил гіпнотичного навіювання, процесу, який він демонстрував у серії легендарних театральних лекцій.

Досі суспільство сприймало істерію як продукт синдрому «блудливої матки», яка могла передислоковуватись у межах жіночого організму в результаті гідро- чи то електротерапії або ж від лікування масажем чи то хірургічного видалення клітора. Шарко, демонструючи, що чоловіки також могли потерпати від істерії, вийшов за межі цих примітивних учень, але, таким чином, надав наукової легітимності, хай як це іронічно, двозначному мистецтву мезмеризму, мода на яке промайнула ще століття тому. У XVIII столітті Академія наук Франції спростувала учення Франца Антона Мезмера про «тваринний магнетизм» як шарлатанство, поставивши на його доробку одвічне тавро царини небилиць та містицизму. Все ж Фрейд повернувся з Парижа 1886 року і, ще перебуваючи під впливом Шарко, заснував клініку як «практик-magnétiseur»[15]. Суспільство сприймало гіпноз так презирливо, що Фрейд і не помітив, як його відрахували з університетської лабораторії церебральної анатомії і в результаті: «Я відійшов від життя науковця, — писав Фрейд у автобіографії, — і перестав відвідувати вчені зібрання»{39}. Наступні роки своєї нпукової бездіяльності він згадував як декаду «неймовірної ізоляції».

Через два роки Фрейд разом зі своїм співавтором та наставником, віденським лікарем Йозефом Бреєром опублікували «Дослідження істерії» (1895) — книгу, що складається із п’яти кейс-стаді, які, можна сказати, запустили «розмовну терапію», коли одна з пацієнток Бреєра (Анна О.) ознаменувала ембріон мистецтва психоаналізу. Фрейд та Бреєр встановили, що якщо істериків заохочувати пригадувати травми, що призвели до появи симптомів захворювання, під гіпнозом, ті, описуючи їх, сягали стадії катарсису. Наприклад, Анна О. (її справжнє ім’я — Берта Паппенгайм) перестала вживати рідини, вгамовуючи спрагу лише поїданням фруктів. Але під час одного із сеансів під гіпнозом вона згадала випадок, коли її відвернуло від того, що з її чашки пив собака. Вийшовши з гіпнотичного трансу, вона знову змогла пити. Фрейд та Бреєр позиціонували себе як душевні детективи, що вишукували в закутках мізків загублені спогади — і чудові, і загадкові, — які були глибоко закинутими в тіла своїх істеричних пацієнтів, немов забуті вірші: синдром мертвої руки, нез’ясовані напади кашлю, раптова здатність розмовляти лише іноземною мовою.

За прикладом Бреєра, Фрейд також уводитиме своїх пацієнтів у гіпноз. Далі він натискатиме своїм пацієнтам на чоло або ж триматиме їхні руки у своїх — «маленький технічний прийом», що відволікав пацієнта від захисних бар’єрів його свідомості. Це спрацьовувало за тією ж манерою, що і, як він писав, «витріщатися у магічний кристал». Потім він наказуватиме пацієнтові ритися в спогадах, «перебирати візуальні кадри», відшукуючи необхідну забуту подію. Фрейд встановив, що, називаючи травму вголос, переводячи картинку