Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
Живучи в нестабільному поствоєнному Відні, Фрейд, який також, м’яко кажучи, прихильником комунізму не був, побратався із соціал-демократами. Лідером партії і міністром закордонних справ країни був математик-марксист Отто Бауер, брат Фрейдової пацієнтки «Дори», історія хвороби якої стала найвідомішим випадком у його кар’єрі{25}. Віктор Адлер, фізик та один із засновників Соціал-демократичної партії, колись жив у квартирі, в якій тепер мешкав Фрейд, і власне Фрейд одного разу, відвідуючи його там, зізнався, що він, бувало, і сам замислювався над політичною кар’єрою. Психоаналітик стверджував, що його шкільний товариш Генріх Браун, видатний соціаліст у майбутньому, «пробудив у мені масу революційних настроїв». Фрейд смикав за кожен важіль впливу, який мав, аби допомогти політикам-соціалістам, як ото Джуліус Тандлер — Райхів викладач анатомії, який, будучи заступником міністра охорони здоров’я в коаліційному уряді, а згодом і головою міського комітету благоустрою Відня, застосовував свої такі необхідні знання з хірургії у політичній площині, даючи старт програмам розвитку та відпочинку дітей й започаткувавши програму контролю за розповсюдженням, запобіганням та лікуванням інфекційних захворювань.
«Ми сприймали його як викладача, — казав Райх про Тандлера, — не як соціаліста… Усім не було діла ні до чого, лиш до своїх заліків та іспитів, ну і до того, аби хоч якось виживати». Очевидний аполітизм Райха можна було, мабуть, зрозуміти, враховуючи більш нагальні проблеми мешканців Відня тих часів: він так недоїдав, що під час однієї з лекцій Тандлера просто узяв та й знепритомнів. Вже потім Райх навчиться в Тандлера, що вчені, а особливо медики, можуть бути інженерами соціальних змін.
* * *
Райх ділив хаотично освітлену кімнатку, яка ще й не обігрівалася, з 18-річним молодшим братом Робертом, для якого тепер був єдиним опікуном, і студентом-медиком, який іноді отримував від своєї матері «пакуночки турботи», дивлячись на які, Райх заздрив та сумував за домом. Один Райхів товариш пригадує, що одна із записок, причеплених до холодильника, твердила: «Віллі, я залишив тарілку картоплі, але всю не їж, поділися ще з Робертом»{26}. У їхній кімнаті було так холодно, що Райхові доводилося одягати свої військові рукавиці та шинель, але й навіть тоді морозець усе ще щипав пальці. (Проте страждали не тільки студенти; Фрейду жилося не краще. Працюючи у своєму кабінеті, який також не опалювався, йому доводилося одягати рукавиці та пальто, чорнило замерзало в чорнильниці, а плату від пацієнтів він приймав картоплею.)
Райхова майбутня братова Отілі Райх-Хайфец, пригадуючи його моральний стан тих часів, казала, що він був «відкритий, загублений, спраглий і любові, і їжі»{27}. Інколи Райхові та його братові їхня тітка, що жила у США, висилала такі необхідні 10 $, а дядечко Арнольд, брат їхнього батька, який працював юристом, неохоче віддавав їм недоїдки своєї сім’ї або подавав «милостиню». Райх тяжів до родинності, але його родичі ставилися до нього та до брата, як до небажаного тягаря, і Райх розірвав усі зв’язки з ними після того, як його тітка подала йому чашку водянистої кави, яку, як йому здавалося, ніколи б не запропонувала власним дітям. Він був надто гордим, аби їсти та сідати за стіл з ними, не почуваючи себе нарівні з усіма, і пішов, гримнувши за собою дверима. За припущеннями його дядька, він, аби вижити, продав ще дещо з того, що залишилося від кращих днів, але навіть це не врятувало його від пастки боргів. Коли він благав свого дядька дати йому ще грошей, той відповів: «Усе, що я можу для тебе зробити, це поспівчувати тобі». Аби платити за кімнату, Роберт влаштувався на роботу в міжнародну компанію, що займалася перевезеннями, і, як стверджує його майбутня дружина, у роки студентства допомагав своєму братові фінансово, розуміючи, що з часом така оферта відплатиться йому і він також зможе ходити до коледжу; все ж, коли підхожий для цього час постукає у двері, Роберт уже добре вмоститься на новому робочому місці.
Райх мав привілей успадкувати володіння свого батька, та й в армії він був офіцером поважним, але в університеті усе було дещо інакше. У ньому вбачали провінціала, «профана», якому бракувало впевненості та урбаністичної вишуканості, якими володіли більшість його однолітків. Щосуботи він слухав, як його однокурсники дискутували про справи насущні, сидячи за чашкою кави у кав’ярні «Штадтеатре»[12], що розташовувалась поблизу університету, але відчував, що до бесіди приєднатися не міг: «Бути розумним — це такий особливий вид спорту, у який грає буржуазна еліта, — писав Райх, — особливо та, що з єврейської молоді. Обдарованість розуму, якої прагнеш через любов до неї ж, уміння мудро говорити, розвивати ідеї, філософствувати про думки інших, — такими були обов’язкові атрибути особи, що вважала себе за когось. Я визнаю, що не міг зрівнятися з ними, хоча й дурним не був».
«Помираючи в армії від інтелектуального голоду», як він сам казав, Райх почувався академічно непевним — його, сповненого націоналістичного духу, рано призвали до війська, і свій атестат про повну середню освіту він поспіхом й з легкістю отримав уже в офіцерському коледжі. Райх сподівався позбутися відчуття некомпетентності, проводячи увесь свій час за пірнанням у глибини книг, тулячись до чавунної пічки, що стояла в кутику кафе, що через дорогу від його кімнати-холодильника. Також він намагався спростувати філософські константи Канта та Шопенгауера й просто поглинав підручники з сексології
