Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
Райх ходив на вистави до театру «Камершпíле»[13] і відвідував вільні читання у Клубі Арнольда Шунберґа[14], де й потоваришував зі шваґром композитора, скрипалем Рудольфом Колішем. Однак Райхова нестача фінансів ставала на заваді інтенсивнішій прогресії соціально-активного способу його життя, який вела більшість його однокурсників, яким, зрештою, допомагали їхні сім’ї. Вільний час йому доводилось проводити за зароблянням грошей, даючи уроки молодшим студентам, допомагаючи їм зазубрити матеріал перед усними іспитами з фізики, хімії та біології, які б сам із легкістю здав на відмінно. «Роздумуючи над тим, чим наповнений мій сьогоднішній день, — Райх писав у «Пристрасті молодості», описуючи свій розпорядок дня на 24 червня 1919 року, — було мало вартісного й багато виснажливого:
«6:30–9:00 репетиторство; 9:00–11:00 лекції; 11:00–11:45 стояння в черзі у студентській їдальні; 11:45–12:15 час, проведений у поспішній й галасливій атмосфері цілковитого безладдя їдальні; 14:00–15:00 репетиторство (хімія); 15:00–18:00 хотів попрактикуватися у «розбиранні тіла», але простояв у черзі в університетській канцелярії до 18:00; 18:00–18:45 ще одна черга, вечеря, і зараз я такий вже виснажений, що більше не годен до ґрунтовної розумової праці… У мене лише дві години, аби повчитися ввечері, і навіть тоді часто бува так, що вимикається або світло, або ж мої мізки»{28}.
Ґрета Леннер Бібрінґ, Райхова університетська подруга, яка згодом також стала психоаналітиком, вважала Райха завзятим, але й владним, небалакучим і, порівняно з його товаришами-студентами, дещо некультурним. Був у його житті такий часовий відрізок, коли він поставив Ґрету Леннер на п’єдестал: «Як же вона нагадує мені мій ідеал жінки», — писав він у своєму щоденнику{29}, описуючи її як «спокійну, доглянуту, старанну, авторитетну вчену, інколи наївну та чарівну». Їхні дружні стосунки стали дещо напруженими, коли та почала зустрічатися з одним із друзів Райха, ще одним студентом медичного факультету, на ім’я Едуард Бібрінґ. Одного разу, коли вона не запросила Райха з ними до театру, бо її майбутній чоловік почував себе некомфортно в його компанії, Райх написав їй:
«Ви, Бібрінґ та Зінґер [ще один студент] — у багатствах і поготів не потопаєте, але й жертвами важкого матеріального становища вас теж не назвеш. Я борюся за життя щоденно, й так уже склалися обставини, що аби хоч якось вижити, мені довелося влізти на шість місяців у борги і не гидитися приймати милостиню. Здається мені, що це достатнє підґрунтя, аби стати похмурим, нервозним та й почасти неприємним хлопакою. Нещодавно я певною мірою зник із вашого кола спілкування, аби нікого вже не турбувати. Якщо й через це я видаюся вам зарозумілим та сварливим, то нічого з цим уже не вдієш, бо я не люблю нависати над іншими людьми із своїми скаргами. Навіть попри не найлегше дитинство, я, нікому не надокучаючи, несу цей хрест, як можу. Можливо, ви і маєте якесь зелене уявлення про це, але, загалом, жоден із вас не має права судити, що таке абсолютна самотність, що таке — не мати нікого, з ким можна було б поділитися своїми думками, від яких розривається голова, що таке ворогувати з усіма — і так, навіть із самим собою»{30}.
Уже незабаром Райх закохається у Лію Лазкі, ще одну студентку-медика, з якою ділив навчальний труп на заняттях з анатомії (по чотири студенти на одне тіло; Лазкі та Райх разом розбирали та вивчали мозок). Також йому перепадало із її скриньки для ланчів; її мати дивувалася, як та справляється з такою кількістю їжі і геть не гладшає, так дивувалася, що запідозрила, що у доньки глисти, й змусила її пройти медичне обстеження. Райх описував Лазкі як «блондинку з м’яким личком, мініатюрними носиком та ротиком», і згодом він нею так захопився, що аж боявся опинитися у психіатричній лікарні Джуліуса Ваґнера-Йореґа, відомого лікаря, який працював в університетському госпіталі.
Райховому студентові та біографові, Майрону Шарафу, Лазкі сказала, що коли вони вперше зустрілися, Райх видавався їй «захопливим і водночас мерзенним»: динамічний та харизматичний юнак відлякав від себе юну дівчину своїми нагальними спробами спокусити її. Вона стримувала його атаки, будучи «надто настрашеною та загальмованою» (Райхів виступ на тему психоаналізу на одному із семінарів з сексології видався їй «огидним»). «Я була ще незайманою, — пізніше сказала Лазкі, — а він жодної спідниці не пропускав». Райх докоряв Лазкі за те, що та «одягла залізний обруч, який перешкоджав небажаним гостям увійти до її сфери», і, сподіваючись переконати її переспати з ним, подарував їй книгу Едуарда Хітчманна, спеціаліста з питань жіночої фригідності{31}.
«Я й гадки не мав, що цей неприборканий ентузіазм, який, бувало, брав гору наді мною, це перезбудження моїх відчуттів і певна невгамовність були результатом браку сексуального задоволення», — пізніше писав Райх, озираючись на роки свого студентства. Він усе ще не вивів своєї теорії смертельної небезпеки утримання від
