Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

ми, Нам не повернутись, не піти назад. Так чому схилили смучене обличчя І сховали в хорі непритомний жаль?! – Я Вас добре знаю – Ви не таємнича, Ви мені розкажете, якщо є печаль… «Відбились далі в душі моїй…»
Відбились далі в душі моїй, У сірім колі вони цвітуть, Неясний обрій далеких мрій, Безбарвна, тиха і довга путь. Дивлюся в далі – душа болить, Така неясна туманна даль, Дивлюся в душу – вона летить, Як сіра птиця – німа печаль. І сіра птиця – душа моя — Мене печально у даль стремить, А я, безвольний, безцільний я Стискаю менти, хвилюю мить… Труп
Я не можу читати книгу, коли вона сморід і труп, Холодні, як жаби, і мертві очи у неї… Ось ти лежиш перед мене, – ти, черевата книго, Розкидала ноги і я тебе мушу прийняти, Ти, товстошкура, і серце твоє обросло бездоганним салом, Живіт твій одвис і самозадоволено труситься. Сотні сторінок і мілійони літер єднаються духом ситої дурості, Міцно петля затягається, змащена жовчю буденною, В коло замкнулось твоє красномовство розбещене. Жінки товстоногі і товстогубі розхристали ноги і казяться бішено Із товстозадими хамами… Хто усміхнеться з сторінок твоїх затяганих? До всього живого, крім мертвого, – хто руки простягне? Друзі мої, товариші, і хто вірить – повірте: Променю сонця й повітря легкого не бачила ця полуночниця — На пуховиках, за тяжким оксамитом, під кокаїном вона народилась, Потом солоним від неї не пахне і об мозолі вона не обтерлась, На ній не стояв баняк з кулішем і хліба окраєць, як монумент, не висився Книгу про працю належить читати сьогодні, Про життя й чоловіка, Я не про смерть і раба… Вертеп брехунів
Три розділи з роману
І