Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Проти мого вікна дріма дебелий граб, Мов сніжаний вівтар, чи сніжана каплиця, На кождому сучку горбляться пальці лап, Одягнені немов у білі рукавиці. Метуть сніги з Різдва – шляхи на Новий Рік По заячих слідах, по ранковій пороші; Стоїть ставок стрункий, мов виметений тік, І дні стоять такі сліпучі і хороші. Настане синя ніч – синіє білий сніг І кругом замерза вода у ополонці, І місяця сіяє вигострений ріг, Мов бризок золотий закриженого сонця. «Проступило небо зорями…»
Проступило небо зорями, Місяця погнувся лук, Обрій заснувавсь прозорями, Мов павук. І земля стоїть дзвіницею, І вода, як в вікнах шкло, Віз прищуливсь над криницею І вмочив своє жало… Розпростерлась тиш лелекою І крилом укрила все, Лиш луною недалекою Дзвін ручаю донесе. Та от ми ще – непокаяні — Обійнявшись обіруч, Ходим місяцем осяяні, Котим зоряний обруч. І куди його докотимо До ранкової зорі, Срібно-сугими золотами, – Огнесерді котарі? Луни
І На чотири вітри піду, Проти бурь випну груди, Одімкнуть списи кров руду І тиша луни розбудить. Заблисне далеке місто Шпилями і маківками, Хрестів церковних намисто Візьметься блискавками… Постукаю у браму патерицею, Як перехожії старці, І стануть хмарою над столицею Сполохані горобці…