Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць
– А тепер дивися сюди, – почув я з кутка голос мого химерного приятеля.
– Ні, друже, – відповів я йому, ледве стримуючи сміх, – я не кажан і в темноті не бачу.
– Дивися сюди, – знову почув я з кутка голос, і в ньому прозвучали кумедні й претензійні на демонізм нотки, достоту, як у провінціяльного трагіка. Мене буквально душило сміхом, але все ж я дивився в куток і, клянусь честю, – я нічого там не бачив.
– Ще не бачиш? – почулося з темноти «владне» запитання мого приятеля.
– Ні, серце, не бачу… Включи світло, може й поб… по…
Але я не докінчив… я побачив, і те, що я побачив, не дало мені докінчити…
А побачив я чудо. Воно стояло в кутку моєї кімнати і було справжнім чудом.
Мені в житті доводилось бачити надзвичайні фізіологічні досліди. Я спостерігав, як під рукою вправного професора одна жаба вростала в другу, і ця нова, химерна істота з двома головами з чотирма парами ніг – жила… крім того, я був свідком, як рушилися держави й царства…
Але те, що я побачив зараз, було диво, ще не знане світом… Уявіть собі глибокий темний льох, куди вдивляються ваші очи, як у ніщо, як у порожнечу, очи ваші терпнуть від напруження, але нічого не бачать, і поволі вас починає обгортати тривога, чи не осліпли ви?
Але ось раптом, ви починаєте помічать, як десь із глибини зажевріло дві, чотири маленьких цяточки, які щодалі яскравішають і запалюють довкола себе силу манісіньких мікроскопічних світлових цятинок, що, здається, рухаються, танцюють, формуючи абриси якихось знайомих уже вам площин і контурів. Дедалі потік світлових порошинок стає все більший і більший і, нарешті, вони утворюють молокасте, як Чумацький Шлях, тло, а по ньому починають жевріти зорі першої й другої й третьої великості. Контурні зорі мають свій рівнозначний розмір, напливають одна на одну і утворюють суцільну лінію, сила світлового напруження окремих груп і світлових площин утворює світлотіні… Коли ви уявите це собі яскраво, як дійсність, ви наблизитесь до уяви про те чудо, що я його побачив у кутку своєї кімнати, де за хвилю перед тим нічого не бачив.
Я дивився, як зачарований, і починав домислюватись, що переді мною картина, виконана ще незнаними досі технічними засобами, – витвір і винахід мого приятеля, художника П.
Дедалі чудо ставало все більш незмірним і неймовірним, ставлячи під сумнів чистоту мого розумового сприймання, паралізуючи контрольні центри, беручи під гіпнозу усю суму моєї свідомості. Я став свідком того, як рівне, однотонне, типу електричного світла, мерехтіння контурів і площин поволі набрало фарбів, зацвіло й заясніло всіма кольорами соняшного спектру, і переді мною виявився, нарешті, й зміст картини. Довго зупинятися на ньому я не буду. Бувають у житті парадокси й абсурди, що їх, здається, і пояснити нічим не можна. Вони часом становлять під сумнів чистоту логічного мислення, закономірність явищ і функціональність системи. Ці абсурди звучать дисонансами в симфоніях, гальмами в звичайному побуті людини, а проте, чи не виконують і вони певної функції, підкреслюючи велич і силу основного. Не даром же кажуть, що винятки для того й існують, щоб існувало правило.
Зміст цього твору-винаходу був наївний і смішний… На двох смарагдових великих листах водяної лілеї сиділо по чималій фіялковій жабі з коралевими очима й бірюзовими відбитками в темно-блакитному перламутрі води… І більше нічого… (Тифозна воша на коштовному оксамиті, під хрусталевим ковпаком…) І, все-таки, це було чудово, це було надзвичайно, понад мої сили й уяву.
Мій друг, видко, відчув свою перемогу, зрозумів, що я навчився вже бачити його твір, бачу його, весь під його владою й гіпнозом, і тому – мовчав. Мовчав і я, переможений украй, збитий із рейок звичайної для себе розважності й поміркованості, як стать, вільно й щасливо подолана другою статтю.
– Ти переміг мене, галілеянине, – тихо й примирено послав я в темінь кімнати своє перше привітання другові… – Хоч і вважаєш ти мене за людину пересічну, та здібний я зрозуміти й оцінювати твій багатющий винахід, твій внесок у скарбницю людських досягнень. – І раптом мені захотілось побачить свого друга при світлові, вдивитись у його обличчя й зрозуміти, де, в якій саме рисочці закладено ознаку його надзвичайного, своєрідного талану, і де та рисочка заховалася, що я й досі не помітив її, хоч завжди вважав себе за фізіономіста.
На моє прохання П. знову повернув виключувача коло дверей і серед мертвої тиші він прозвучав тепер уже, як стріл із револьвера, й кімнату знову обполоскало срібним холоднуватим електричним світлом…
Мій приятель художник П. стояв у кутку коло свого твору, глибоко заклавши руки в кишені, й ледве помітно посміхався кутиками своїх тонких нервових губів. Для мене це вже був зовсім інший, досі незнаний, новий чоловік.
– Линику, – звернувся він до мене, – тепер, гадаю, ти мусиш визнати за
