Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

class=stanza> Плакайте, плакайте, плакайте, Гасне затеплений південь… – Чуєте крукові крякоти Там, де виспівував півень? Сунеться хмарове оливо, Тіні ганя по долині, Захід, мов огнене коливо. На панахиді по днині. Сонце полонено хмарами — Нетрами хмар пелехатими — Князь світлозорий козарами Дикими і волохатими. Плакаймо, плакаймо, плакаймо: Небо запалося трунами; Похорон днини одплакуймо Вечора чуйними лунами. «До неба фіялкова риза…»
До неба фіялкова риза Півкругом зірками приколота. І сіється золото сизе, На землю – прозоре золото. Тумани на вітрі протряхли В степу понад шляхом синім. Мої ноги і руки пропахли Гірким і солоним полинем. Я обвітрив обличчя і груди; Засмагли плечі і руки… – Там ходять лисиці і люди, Де стежки повзуть, мов гадюки. Де ходять ведмеді і звірі, – Там шляхи прямі й широкі. У небі – в фіялковій шкірі — Горить половина ока… «Пропахли не тільки руки…»
Пропахли не тільки руки, Волосся пройшло і очи — Полинем, любистком і рухами Ночі. Там ходять тільки омани, Ворожба, сновиди й навроки, Де в болоті одбилось в тумані, В трясині – одиноке — Червоне, як рана — Місяця око. «Проти мого вікна дріма дебелий граб…»