Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль
Сірожупанник Єпіфан КАМІНСЬКИЙ восени 1918 року вчинив бешкет на сільському весіллі, заборонивши з патріотичних міркувань співати російських пісень, «чим викликав обурення селян» [96, с. 249]. З ним Василь Прохода зустрівся у пересильній Харківській тюрмі 1946 року. Камінський відбував покарання в одному з таборів Новосибірського краю. Як видно, він не витримав російської каторги… 1961 року в газеті «Вісті з України» (ч. 21) за його підписом вийшла стаття. Василь Прохода зазначав: «В ній він (Камінський) бундючно заявив, що його знає вся українська еміграція, бо він мав особисті стосунки з Симоном Петлюрою, командармом М. Омеляновичем-Павленком, членами Директорії і т. п. В тій статті він оганьбив усіх і наплював на той шлях, який пройшов у 1918–1919 роках, каявся у всіх своїх провинах перед радянською владою… а також оповів про своє радісне життя на рідній Україні…» [96, с. 359].
Працівник інформбюро Сірої дивізії Павло КОВЖУН народився на Волині 3 жовтня 1896 року. Закінчив школу мистецтв у Києві та школу прапорщиків у Житомирі. В роки Першої світової перебував на Румунському фронті. Наприкінці війни редагував газету «Козацька думка» (орган 26-го Українського корпусу). 1918 року працював в Інформаційному бюро Сірої дивізії. Після поразки Армії УНР перебував у таборі в Пикуличах. Працював у Перемишлі в мистецькій майстерні, яку організував колишній командир Сірої дивізії Борис Палій-Неїло. Надавав перевагу книжковій графіці (обкладинки, екслібриси, видавничі знаки, плакати, ініціали, ілюстрації, карикатури. Автор (спільно з М. Осінчуком) церковних поліхромій в українському візантійському стилі (Озірна, Сокаль, Зашків, Долина, Миклашів, Наконечне, Калуш, Стоянів та ін.) та мистецьких монографій. Автор статей на мистецькі теми і про діячів культури. Учасник багатьох виставок (Прага, Брюссель, Варшава, Берлін, Рим, Неаполь). Редактор журналів «Митуса» і «Мистецтво». У 1930-х роках в Українському науковому інституті (Берлін) виголосив цикл лекцій з історії українського мистецтва. Помер 15 травня 1939 року у Львові.
Начальник штабу 1-го Сірого полку хорунжий Кость Миколайович КУРИЛО народився 17 липня 1888 року у козацькій родині в с. Гремячі Попівської волості Миргородського повіту Полтавської губернії. 1908 року закінчив реальну школу у м. Ромни. Навчався в Лісовому інституті в Петербурзі, але був звільнений за участь у революційному русі. Після відбуття року військової служби продовжив навчання на 2-му курсі Новоолександрійського інституту сільського господарства і лісоводства. На початку Світової війни мобілізований як прапорщик резерву. За Росію довго не воював, бо швидко потрапив до австрійського полону. У терезинському і йозефівському таборах став просвітителем полонених українців.
Після поразки Армії УНР жив у Варшаві. Того ж року подав заяву до господарської академії, але з формальної причини його не прийняли — попри те що студенти УГА Василь Прохода і Павло Дубрівний характеризували Курила як людину, метою життя якої є «праця й лише праця — для Української національної справи» [83А, арк. 1–3]. У листі до управи Академічної громади при УГА вони писали: «В Польщі зараз перебуває емігрант сірожупанник Кость Курило, бувший студент 3-го курсу Олександрійського сільськогосподарського інституту, який скінчити перешкодила війна. 25-го цього липня Курило подав прохання про прийняття його до академії. Ми знаєм К. Курила ще з 1915 року як невтомного працьовника на полі Національно-культурному, чесного, скромного, гарного товариша з чулою душею, що віддав майже все своє життя для української національної справи. Зараз К. Курило має 35 років, і це може бути перешкодою для прийняття його до академії. Але з огляду на те, що Курило студіював рік у Петроградському лісовому інституті й 2 роки в Олександрійському сільсько-госп. інституті (це ми підтверджуєм) і що він прохається на 2-й курс, а по своїй працездатності буде в усіх випадках не гірше багатьох молодих, дуже прохаєм Хвальну Управу вжити як найбільших заходів, аби К. Курило був прийнятий до Академії в виключному порядку. В. Прохода, П. Дубрівний і В. Задорожний (?). Подєбради 26.7.24» [34А, арк. 32, 32 зв.].
Микола ЛОЗОВИК, голова Бойової управи для організації 1-ї козацько-стрілецької дивізії (сірожупанників), розстріляний більшовиками 21 листопада 1921 року.
Командира кінної сотні 4-ї Сірої бригади Василя ПАДАЛКУ Прохода у спогадах назвав «бойовим сотником» [96, с. 396]. 1921 року Падалка взяв участь у Другому зимовому поході. Спочатку Тютюнник призначив його заступником командира кінного полку сотника Маркевича. Потім Падалка увійшов до окремого відділу поручника Гопанчука, а невдовзі й очолив цей загін. 21 листопада сотник зі своїми бойовиками наблизився до Києва на дві години ходу. Він вислав до столиці підхорунжого Суського і підстаршину Попика з метою розвідати, де перебувають полонені учасники Листопадового рейду і чи не можна їх визволити. Повернувся в Польщу на початку другої декади грудня. Згодом емігрував до Чехословаччини, де закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах. У 1922 та 1934 роках нелегально приїздив до Києва. Передавши розпорядження зв'язковим з Дубовичів, Конотопа і Кролевця, повертався за кордон. 1 лютого 1961 року наказом ч. 6 «по Війську УНР» підвищений до звання майора Армії УНР (починаючи з 1 серпня 1923 року).
Командир Сірої дивізії Борис ПАЛІЙ-НЕЇЛО після поразки Армії УНР потрапив у табір м. Ланцута. Згодом жив у Перемишлі, де 1928 року заснував і очолив філію Українського центрального комітету. Опікувався колишніми вояками УНР. Заснував іконописну майстерню «Відродження», де працювало 10 художників. 1944 року виїхав до Німеччини. Перебував у таборі для переміщених осіб у м. Міттенвальде (1945). Наприкінці 1940-х років емігрував до США. Помер 1956 року.
Командир 2-го полку Сірої дивізії (1918) Федір ПАНЬКІВСЬКИЙ під час Першого зимового походу був помічником командира 4-го Збірного полку сірожупанників. Восени 1921 року брав участь у Другому зимовому поході.
Командир 2-го Сірого полку сотник ПАРХОМЮК улітку 1920 року очолив рештки Спільної юнацької школи. Разом з юнаками загинув смертю героя 6 липня 1920 року під селом Сорокодуби. Останні слова його були зверненні до жида-комісара: «Я плюю на тебе і на всіх вас, катів! Я — полковник Пархомюк, колишній командир 2-го Сірого полку. Слава Україні!»
