Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль
Взимку і навесні 1919 року Йосип Мандзенко у складі Сірої дивізії брав участь у боях проти більшовиків на Північно-Східному фронті, а у квітні — травні бився проти галлерівських дивізій на Північно-Західному фронті, де у травні потрапив до польського полону. Перебував у вадовицькому таборі.
У жовтні — листопаді 1919 року в порозумінні з поляками почала формуватися Сіра бригада. «Поляки, — писав Василь Прохода, — дійсно хотіли повернути полонених сірожупанників в Україну. Вони були перевезені з табору Вадовиці до Ланцута. Там вони одержали від Головного отамана Петлюри наказ сформувати Сіру бригаду, яка мала вирушити в Україну. По старій традиції сірожупанники вибрали Бойову Управу на чолі з поручником Йосипом Мандзенком…» [96, с. 359].
Та, коли Сіра бригада прибула до Проскурова, місто вже захопили денікінці. «Частина бригади повернулась у Польщу, — оповідав Василь Прохода. — Командир бригади сотник Шеллер захворів на тиф і помер». Захворіло тоді й багато інших, серед них і Мандзенко. Видужував у Луцьку. В березні 1920 року він вступив до 6-ї Січової стрілецької дивізії [110]. А від червня Йосип вже перебував в охороні Головного отамана Симона Петлюри, якою командував брат Кость Мандзенко.
Наприкінці листопада 1920 року разом з армією Йосип перейшов Збруч і знову потрапив до польського табору, тепер до Олександрова-Куявського. За старою табірною традицією Йосип поринув у театральні справи — став режисером Драматичного товариства ім. М. Садовського і Козацького театру, всі вистави якого проходили за повного аншлагу. Ось репертуар тих днів: «Про що тирса шелестіла», «Ой не ходи, Грицю», «Панна Мара», «Закон» Володимира Винниченка, «Сніг» Пшебишевського, «Молодість» Гальбе. «З нічого створений таборовий театр за два роки свого існування дав у таборі і його околицях велику кількість вистав. Через театральну залю в тому часі пройшло до 100 000 осіб» [45, с. 18].
Орієнтовно 1928 року за згодою українського уряду Мандзенко поступив на контрактну службу до Війська Польського в чині майора. У вересні 1939 року він та інші контрактові старшини-українці «встряли в непотрібну для нас війну» — польсько-німецьку [123, с. 49].
Німці розчавили Військо Польське за 18 днів. Сотні тисяч жовнірів і старшин потрапило до німецького полону. З ними розділив долю і Йосип Мандзенко.
У перший же день перебування в Айнштедті (Баварія) він здибав у таборі давнього приятеля — полковника Армії УНР Якова Орла-Гальчевського. Ось як згадував ту зустріч Гальчевський: «Серед майорів я побачив українського підполковника — Йосипа Мандзенка. Він хоча й змінився, але я його впізнав по 9 роках. Обидва ми зраділи, що в біді за чужу справу нас хоча двоє українців-наддніпрянців буде разом. Все-таки легше переживати недолю серед ворожих до нас поляків. Коли нас запровадили до заль замку, то на соломі ми лягли разом. Мали про що балакати з минулого й снували плани на майбутнє.
Цікава була військова доля Мандзенка, — продовжував Гальчевський. — У російській армії, будучи поручником, він з простреленими грудьми попався до австріяцького полону. Потім у складі Сірої дивізії, сформованої з полонених в Австрії, боровся під Ковелем з поляками, до яких теж попав раненим у полон. Тепер у складі Польської армії є в німецькому полоні. Я жартівливо називав його «хронічним» полоненим. Ще бракувало попасти до московсько-большевицького полону» [18, с. 89].
Одного дня заступник коменданта табору зажадав збірки всіх українців. «На збірку зголосився я, — писав Гальчевський, — майор Мандзенко, два підпоручники і п'ятеро підхорунжих. Отже, на 1200 осіб поляків нас дев'ятеро: дуже малий відсоток! Заступник коменданта рітмайстер, побалакавши із нами, вирішив, що до нас він має повне довір'я… Він запитав, чи ми не захотіли б окремо від поляків мешкати. Відповідаємо, що хочемо бути в українському таборі…» [18, с. 92].
Повторилася вже знайома для Мандзенка ситуація. Тільки тепер у ролі шовіністів виступили поляки, державу яких нещодавно він захищав. Гальчевському і Мандзенку стали погрожувати. Їхні прізвища як «українських гайдамаків» польські офіцери записали у «чорні списки», щоб після війни поквитатися. «По войнє в розхуд», — казали поляки.
25 листопада 1939 року Мандзенка, Гальчевського та низку інших старшин німці перевели до українсько-білоруського табору в Люкенвальде, що під Берліном… А вже 9 січня Гальчевський разом з Аркадієм Валійським та комендантом табору Борисом Барвінським звільнилися. Йосипа Мандзенка призначили на місце підполковника Барвінського. Гальчевський про це написав так: «…Майор (Війська Польського. — Ред.) Мандзенко взяв на себе обов'язки українського коменданта табору в Люкенвальде. Він мав добрий таборовий досвід у Австрії, коли під директиви Союзу визволення України розвивалася там організаційно-культурна праця. Зрештою, він любив провадити працю взагалі, був енергійний, рухливий і потрапить держати полонених у карбах» [18, с. 124].
Мандзенко без особливої охоти взявся за нові обов'язки. «Функція коменданта була дуже прикра, — зазначав він. — У таборі були вояки, вичерпані нервово, знищені війною, полоном, недоїданням та розчаруванням у національній справі, що робило цих людей дуже дразливими і зі всього незадоволеними… У таборі шукалося хоч будь-якої розваги, — писав Ман-дзенко. — Спочатку не було жодного зв'язку з домом, бракувало книжки, музики чи пісні. Тому я рішив… зорганізувати малий театральний гурток… Я був у ролі директора, мистецького керівника, режисера, гримера, декоратора — все разом в одній особі. Велику поміч дали мені: підпоручник Лаврович, який потім став душею того гуртка, поручник Таранович (помер після полону), який прекрасно виконував жіночі ролі, ротмістр Іван Зварійчук, підпоручник Михайло Ліщинський та інші. Першою виставою була «По ревізії» Кропивницького, фраґменти з «Казки старого млина». Потім ми спромоглися на 4-й акт з «Про що тирса шелестіла», фактично «Лист до турецького султана». Декорацію на старих газетах чудово намалював старшина-білорус. Таборовики дуже цікавилися цими імпрезами та радо відвідували їх, що й давало одиноку культурну розвагу. Підпоручник Лаврович порадив робити ревії, де було б трохи деклямації, трохи співу, музики і сатири. Ревії мали успіх, бо сатира «чіпала» потрохи всіх, а пізніше, вже за мого керування табором, почала навіть «чіпати» начальство…» [123, с. 50].
Табір Люкенвальде ліквідували 8 серпня 1940 року. Напередодні були звільнені всі
