Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
Зачесавши волосся на потилицю, Гершковіц з його винятково гачкуватим носом відкинувся назад у своєму кріслі й, склавши руки на животі, почав відповідати на мої запитання. На столі у попільничці, що стояла поруч зі стосом заміток про пацієнтів, тліла наполовину викурена сигара, а мій оповідач говорив через ніс, використовуючи нерегулярні схрипування як розділові знаки у своїх реченнях. «Коли Райх говорив, нас усіх сповнювало не те, щоб завзяття, але щось дуже схоже, — сказав мені Гершковіц про те, як він захопився провідницьким посланням Райха, — можливо, те відчуття нагадувало те, що стосовно своєї діяльності відчували перші християнські учні. Це мало революціонізувати суспільство».
1948 року, у рік свого знайомства з Райхом, він був молодим остеопатом, прихильником троцькізму. Планував побудувати кар’єру психоаналітика традиційної практики, аж допоки батько його дівчини не запитав, чи знайомий він із працями Райха. «Цей хлопака? Він несповна розуму, — парирував Гершковіц. — Та усім відомо, що в нього не всі вдома». Однак він погодився видати Райху кредит довіри й прочитав «Сексуальну революцію». Райхові книги, які вчили, як вирватися з тенет цього надто церемонного й ригідного світу, були, як казав Гершковіц, «бенкетом емоцій та інтелекту», й хоча Райхова концепція оргонної енергії бентежила, бо ж видавалася дещо ексцентричною, він вирішив відшукати Райха й записатися до нього на прийом.
Коли Райх спустився сходами, аби привітати свого гостя, на ньому був лабораторний халат. Його велика голова й «лев’яча» шевелюра, що стирчала врізнобіч, мовби його вдарило струмом, нагадували Гершковіцу Ейнштейна. «Увійшовши до мого будинку, ви бачили той портрет біля входу? — запитав мене Гершковіц. — Це моя робота, моє відображення першого враження про Райха. Першого дня, коли я приїхав до Форест-Гіллз, він крокував вниз тими сходами. Наче танк, мов таран, він був міццю! Відчувалося, що здолати його — неможливо». Відрекомендовуючи себе, Райх подивився Гершковіцу прямісінько у вічі, і той погляд дещо розвіяв враження абсолютної впевненості в собі, спродуковане його впевненою появою. Гершковіц описав Райха як чоловіка із «чистими й проникливими карими очима, у яких жеврів захований далеко в душі смуток. У тих очах не було й сліду від нарікань на долю, там таїлася сповна осягнута weltschmertz[79].
«Що ви думаєте про оргонну енергію?» — запитав Райх на острах Гершковіца. Той, ніяковіючи, відповів, що концепція видається йому дуже дивакуватою. «А як інакше, — схвально відповів Райх. — Ви навчалися за канонами стандартної науки, а моя стежка вигинається вздовж інших постулатів. Якщо не втечете з терапії завчасно, то згодом зможете працювати в лабораторії самотужки й, можливо, навіть зміните своє ставлення до неї». Райх погодився взятися за нього як за пацієнта і запитав, чи той не був би таким ласкавим підписати документ, що уповноважив би Райха госпіталізувати Гершковіца, якщо в ході лікування вважатиме таке за необхідність. Гершковіц погодився, але де факто так нічого й не підписував. Таким чином Райх перевіряв, чи той довіряє йому.
Коли Гершковіц вирушив із Філадельфії, щоб продовжити навчання-лікування у Форест-Гіллз (яке тоді коштувало 50 $ — вдвічі більше, аніж платив Бейкер), йому сказали привезти з собою особисту постільну білизну, яку згодом він розстелив у виділеній йому маленькій комірчині поза процедурною Райха. Він також придбав оргонну камеру і користувався нею вдома{457}. «Терапія була для мене унікальним й електрифікуючим досвідом», — каже Гершковіц про Райхову техніку рукоприкладання. — Я пам’ятаю, що з кожного сеансу виходив як ніколи бадьорим. Я знав, що відбувалося щось унікальне». У своїх мемуарах про час, проведений з Райхом, він пише таке: «Я вийшов із сеансу терапії та йшов по дорозі до метро. Мене сповнювали відчуття, яких не було у моїй пам’яті. Я літав».
Що такого особливого робив Райх, аби досягти потужного ефекту? «На початку кожного сеансу він показував мені, як правильно дихати, — сказав Гершковіц, — таким чином він бачив, чи моя грудна клітка рухається належним чином й час від часу дещо натискав на неї, ось і все. Він просто працював над одним із сегментів броні характеру за раз. Не все одразу — він рухався від цілі до цілі. Робив прості речі: штурхне чи просто погляне — і щось починало відбуватись у моєму тілі; ми звемо це “розтіканням”, просто жвавість, якої я не відчував раніше».
Райх поділяв людське тіло на декілька фланців броні характеру, і першим у черзі на атаку був окулярний сегмент. «Він світив ліхтариком прямісінько перед моїми очима і казав слідкувати за світлом, не перериваючи при цьому зорового контакту. Ми просто спокійно дивилися один на одного, і очі його були разючими. А ще, бувало, що він обходився зі мною дуже делікатно, й складалося враження, що ви заглядаєте в карі очі не людини, а лякливого оленя із червонувато-брунатним відлиском шкіри… Згодом він попросив мене дивитися на нього мов параноїк, тож я врізався у нього поглядом, сповненим підозри, водночас інтенсифікуючи своє дихання. Він також дивився на мене у параноїдальній манері. Процес сягнув моменту, коли я вже сказав: “Гей, такими темпами мені геть замакітриться”, — і зупинився. Але для нього цього
