Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер

коли-небудь працював. Ніхто з користувачів, що проживали в Мені, не мали ні однісінької книги, яку видав Райх чи його Інститут, а більшість, навіть якщо б і мала, просто не зрозуміла б, про що в ній йдеться. Місцевим камери видають або безкоштовно, або ж здають за символічну плату (15 $ на місяць)». Вуд відзвітував Вортону, що здавалося, мов «бізнес оргонних камер потроху біднів» за Райхової відсутності; таке враження складалося, що більшість людей збиралася користуватися їхніми камерами лише в літні місяці, коли вони могли користатися перевагами безоплатної медичної консультації Райха.

Наступного серпня, коли Райх повернувся до штату Мен, Вуд доповів Вортону, що виробництво оргонних акумуляторів відновили. Райх навіть не намагався тримати в таємниці свої інвентарні розмахи, які Ільзе Оллендорф ретельно задокументувала в «Доповіді про акумулятори оргонної енергії у США» («Journal of Orgonomy», 1950). Оллендорф писала, що на час написання статті в США в офіційному користуванні перебувало 322 акумулятори, які принесли Фундації Вільгельма Райха загальний дохід у розмірі 23 000 $ винахідницького гонорару — сума, набагато скромніша за ту, що нарахував Вуд.

Війна Чарльза Вортона з Райхом переросла в одержимість. «Справа Райха зводила його з розум, і він більш ні про що не думав, — пригадував Вуд про свого боса. — Він роздув її ген поза всі межі розумного». Вортон, вочевидь, був одержимий сексом. Як стверджував Джером Ґрінфілд, автор праці «Вільгельм Райх проти США», у шухляді його стола лежав керамічний фалос, яким він відволікав свою секретарку, коли та заходила робити записи під диктування. Але ця жилка ексгібіціонізму лиш маскувала його внутрішнє святенництво. Він розпорядився дати вказівку працівникам місцевої пошти слідкувати за пересиланням примірників «Сексуальної революції», вважаючи, що, можливо, вони знайдуть підставу, щоб відкрити провадження за порушення норм пристойності; і, намагаючись полегшити їм завдання, позначив для її працівників усі сторінки, на яких ішлося про дорослу й дитячу мастурбацію. У кутку його кабінету стояв акумулятор. «Це камера, — писав Вортон, — у яку людину поміщають і просочують оргоном, який є прабатьком оргазму… Я не жартую».

Вуд також виявляв до цієї справи дещо персональний інтерес. Йому було 52, і він нещодавно овдовів. У грудні 1947 року, через три місяці після першого візиту до її майстерні, він одружився з Клістою Темплтон, що пояснює його надмірні потуги необхідності виставити її в хорошому світлі перед своїми босами з Бостона. У своїх доповідях Вуд неодноразово акцентує увагу на важливості не розкривати інформацію, яку вона надала йому, аби Райх, який уже допитував її про перший візит Вуда, не дізнався, що вона працювала над тим, щоб здати його. Вуд наголошував на тому, що вона щиро жаліє, що взагалі колись зв’язалася з Райхом, і планує припинити співпрацю з ним уже найближчим часом. Переконана Вудом, що Оргонон — це кримінальна організація, Кліста Темплтон дала свідчення, і виробництво акумуляторів було перенесено до Нью-Йорка. Однак на той час сперечатися, що в будь-якій справі, яку могли відкрити проти Райха, вона була незалежним свідком, видавалося марною справою; пошуки Вуда завершилися любов’ю та компромісом.

Дев’ять

Коли в січні 1948 року у світ вийшла «Сексуальна поведінка самця людини» Альфреда Кінзі, мало хто пророкував їй долю бестселера. Ця праця розгорнулася на 804 сторінки, містила 162 таблички і 173 графіки, та й опублікувало її сіреньке видавництво, що займалося медичними посібниками. Однак, згідно з коментарями журналу «Time», такого літературного ажіотажу не можна було пригадати від часів виходу «Віднесених вітром» — за перші два місяці було продано 200 000 примірників. Засоби масової інформації порівнювали її появу з ядерною бомбою, яку скинули трьома роками раніше, й пророкували, що її соціальний ефект так само не знатиме кордонів. Голова Армії Спасіння[75] засудив такий відгук про книгу як «зброю спокуси», вважаючи, що та покликана узаконити статеву маргінальність.

Комп’ютер Кінзі провів обрахунки цілого набору завідомо разючих та революційних статистичних даних із акумулятиву необробленої інформації, яку той збирав по всій Америці. Преса смакувала непристойними деталями, що подавалися в книзі, миттєво перетворюючи Кінзі, чи то «Доктора Секс», як його почав називати широкий загал, на знаменитість: 92 % чоловіків мастурбували, 85 % злягалися до шлюбу, 50 % зраджували жінок і 69 % ходили до повій. Найбільше шокували факти, що стосувалася сфери поширення гомосексуальності: 37 % чоловіків мали гомосексуальний зв’язок, який подарував їм оргазм («Один або більше з кожних трьох чоловіків», — наголошував Кінзі), коли ж 4 % були абсолютними гомосексуалами.

Книга Кінзі зняла із сексу сентиментальні одежі, запропонувавши новий погляд на нього поза рамками риторики романів та інституту шлюбу; автор стверджував, що презентує свої відкриття абсолютно байдуже. «Це передусім звіт про те, чим займаються люди, — писав він, — який не запитує, що їм слід робити». Але насправді Кінзі порад давав набагато більше, аніж йому подобалося це визнавати, й десь під його еґо науковця-аскета жив чоловіколюбець-хрестоносець, чиї слова читалися поміж рядками всього, що писав перший. Літературний критик Ліонель Тріллінг, наприклад, критикував цей звіт за те, що той «повен припущень та висновків; містить разюче ствердні заяви стосовно речей доволі сумнівних й надто фривольно повчає читачів».

Згодом Клара Кінзі скаже, що праця її чоловіка була «раніше не виголошеним закликом до