Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
У лютому 1950 року Райх запросив Нілла покинути «вільну» школу й стати директором одного з його нових проектів. Але Нілл не планував закидати свою власну школу, аби очолити те, що, на його думку, було чимось на кшталт експериментального сиротинця; він вважав, що «[діти] віком до п’яти повинні жити там зі своїми матерями». Коли Райх написав, що він досліджував у ОДДЦ декількох новонароджених, Нілл відповів: «Чорт забирай, чоловіче, ти ж нічого не зробив із новонародженим Пітером, чи не так?». Його вивертало від однієї ідеї того, що діти були об’єктами досліджень. Насправді один із розділів книги Райха «Діти майбутнього: Про запобігання статевій патології» (1952) присвячений звіту Райха про успішний перебіг лікування тримісячного немовляти Пітера від «боязні падіння» шляхом симуляції падіння та застосування м’язових маніпуляцій{461}.
Безсумнівно, розмовляючи зі своїми прихильниками про важливість виставлення перед дітьми щита, який б захистив їх від хворого, невротичного світу, Райх не забував і про виховання власного сина. Пітер Райх, донька Нілла Зóї та донька Вульфа Пуссі розглядалися як зразки саморегулювання: улесливі, вільні й статево впевнені. Проте утопія їхнього дитинства видавалась сумнівною. «Пам’ятаю той день, коли Пітер показав себе як найбільш важку, антисоціальну, деструктивну та проблематичну дитину, — пригадав Нілл. — Райха, як і мене, це збило з пантелику. Аж раптом він нестримно розреготався: “Тут у нас найвеличніший шкільний директор та найвеличніший психолог… і двійко нас не можуть дати собі триклятої ради із цим малим”». 1950 року Райх скаржився Ніллу на свого шестирічку: «Останнім часом Пітер просто ненавидить мене й зловтішається, бо хоч я продовжую вести його МОЇМ шляхом, зовнішній світ все ж тягне його ЇХНІМ»{462}.
Райх лікував свого сина вегетотерапією, бо хотів бути певним, що в міру дорослішання його черевна ділянка не затвердне. (Він також вчив його, як викликати рвотний рефлекс шляхом ковтання теплої води перед тим, як натиснути на мигдалеподібну залозу вказівним пальцем лівої руки, допоки той не виблює її всю назад.) Пітер, бувало, лежав на кушетці й слідкував за пальцем свого батька, яким той вимальовував кола перед очима сина, допоки у того не починалося запаморочення. Довівши сина до стану гіпнозу, Райх починав тицяти пальцями йому в зону, що нижче підборіддя, так сильно, як Пітер пише у своїх мемуарах, що здавалося, ніби «його палець зараз вилізе з-під мого язика, боліло, арррггггххххх». В описах маніпуляцій, які Райх вершив над його м’язами під час тих сеансів, що подані в його мемуарах «Книга снів» (1973), замість знаків пунктуації Пітер використовує графічні позначки викриків болю — «ау!», «Ні! Ні! Ні! Болить!». Його батько натискає йому на живіт та грудну клітку, а той благає, аби той спинився: «Ааааааааааааааайййййй, ох, татку, болить. Будь ласка, татку, будь ласка, аааааааааййййййййй».
Райхів син хвицав та гамселив подушку і кричав, тоді як батько закликав його глибоко вдихати. «Мені до цього душа геть не лежала, — писав Пітер про свої сеанси вегетотерапії. — Я не хотів нічого робити, окрім як вислизнути з-під його рук. Мені боліло, і я не хотів там бути, я скреготів зубами й корчив гримаси. Моє горло опинилося в його руці, й він натискав так, аби мій рот відкривався і щоб кричали як моє обличчя, так і мої ноги». Через декілька років Пітер, шукаючи емоційної допомоги, звернувся до іншого лікаря-оргономіста, але техніка його батька не піддавалася до маніпуляцій у руках інших терапевтів. «Я скучаю за його рукою на моїй грудній клітці», — писав той.
Члени ОДДЦ, у яких також були маленькі діти, звітували про ідентичні проблеми, з якими вони стикалися, намагаючись відгородити природну жвавість своїх дітей від загроз психологічного сум’яття, яким кишів Нью-Йорк, й обговорювали, як вберегти їх здоровими за допомогою вегетотерапії та постійних сеансів в акумуляторі. 1950 року Пакі Райт, якій тоді було чотири з половиною рочки, виставили на публічний показ у підвалі Райха у Форест-Гіллз. Райт, яка написала «Зал очікування всіх душ» (2002), — роман про своє виховання за системою Райха, — описувала себе як одного з ключових «піддослідних кроликів» оргономії. Прочитавши наприкінці 1940-х «Функцію оргазму», її батьки охоче навернулися до Райха. «Коли я росла, Райха синонімізували з богом, — пояснювала Райт. — Кожне сказане ним слово, усе, що він робив, глибоко шанували, і взагалі не пригадую, аби хтось плекав якісь сумніви в його діяннях. Він був Ним — тим Гуру, якого там, де я виросла, шанували всі».
Як і Пітера Райха, її виховували за педагогічними принципами А. С. Нілла, й щодня вона проводила по півгодини, приймаючи оргонні ванни в акумуляторі. «Скоріш за все, це відбувалося після школи, — казала вона. — Там був маленький торшер, і я читала собі свої комікси». Акумулятор стояв у куточку їхньої квартири, виблискуючи своїм малесеньким віконечком, як «німий вартовий-циклоп», — описує вона у своєму романі. Вона пригадує, як одного разу сиділа в ньому, коли ж у двері постукали люди із УПМ, щоб допитати її матір стосовно приладу. Пакі сказала, що тоді відчувала себе Анною Франк, що переховувалася на горищі від гестапо.
«Я дуже добре пам’ятаю зустріч з ним [з Райхом], — пригадує Райт. — Мені, мабуть, було не більше чотирьох, але яким же сильним був його тодішній вплив на мене. Перш за все, він чітко вирізнявся з-поміж інших своїм виглядом: пам’ятаю, що на ньому був білий лабораторний халат». Її огляд був запланований на 6-те зібрання Оргонного дитячого дослідницького центру — п’ятеро інших дітей, включно із Пітером Райхом, уже пройшли презентацію в ході п’яти попередніх зібрань. Райх просив їх скинути з себе одяг й оглядав на очах у всіх, демонструючи публіці, як проходити крізь будь-які блоки, які той виявляв на шляху до піддатливої життєвості їхніх тіл. Підземна публіка складалася із близько тридцяти оргономістів, послідовників Райха, дитячих няньок, соціальних працівників і,
