Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль

Тим часом син Роман закінчив Мічиганський університет. Здобувши фах інженера та роботу у Феніксі, став щомісяця надсилати батькові фінансову допомогу. Той знову став матеріально незалежним. І вирішив поїхати в Подєбради, де колись провів «найкращих 10 літ» свого життя [98, с. 193].

Записавшись як курортний гість, Прохода оселився у колеги Петра Гайківського. Лікувальні ванни та прогулянки знайомими стежками в парку і лісі над Лабою гарно вплинули на Василя — він набув душевної рівноваги. Все ж у Подєбрадах було сумно, адже від великої української колонії залишилося лише кілька осіб. Серед них Володимир Чередіїв, який надзвичайно цікаво читав ботаніку на лісовому відділі УГА. Колись пан професор був широкої натури чоловіком, любив ризиковані нічні пригоди зі студентами. Тепер же він справив на Проходу «враження заляканого». Чередіїв «не хотів, щоб на нього звертали увагу як на українця в курортному парку, — зауважував колишній студент, — коли я голосно говорив з ним по-українські…» Чередіїв жив із дружиною у старій віллі «Андельці» біля курортного парку. В тій віллі доживали віку і вдови Йосипа Безпалка та Кузьми Безкровного. Василь зайшов і до них. Сумна то була зустріч [98, с. 195].

Не оминув Прохода й оселі інженера Гриця Гордієнка, комісара Центральної Ради, а 1919 року — в. о. начальника загального відділу штабу Дієвої армії. За часів навчання в господарській академії він вирізнявся особливою елегантністю. Тепер же перебував у жалюгідному стані. Занедбаний вигляд мала і його дружина.

Відновив Василь стосунки і з інженерами Павлом Ходоркевичем та Іваном Черновим. Зустрівся з випускниками УГА, що приїжджали до Подєбрад, — Костем Подоляком, Миколою Олійником, Василем Мурашком, Василем Бурачинським.

«Найбільш незалежно тримався інженер П. Гайківський, — зазначав Прохода. — Фізично він був сильний і працював на найтяжчій роботі в Пардубицях, де заробляв до 2000 крон місячно. Він залишився вірним своєму емігрантському становищу; відкидав усі пропозиції чеських урядових чинників про прийняття чехословацького громадянства і не хотів підшукати працю за своєю спеціальністю хіміка» [98, с. 195].

Ближче зійшовся Прохода з колегами по господарській академії Олександром Ярошевським та Ларіоном Гудиловим, що працював лісничим у Хіше, неподалік Карлових Вар. Дружина Ларіона Божена була чешкою, але «дуже добре володіла українською мовою і виховала своїх дочок Марту та Бланку українками» [98, с. 197].

Одружився з чешкою і кубанець Михайло Кириченко. Його дружина Марія «стала справжньою українкою» [98, с. 207], як і дочка Людмила. Закінчивши Братиславську консерваторію, вона працювала диригентом у Піддуклянському українському народному ансамблі.

Теплим було побачення з полковником Василем Мурашком, старим українським хліборобом-державником. Коли Карпатську Україну окупували мадяри, він виїхав з Ужгорода до Берліна, де очолив Гетьманську управу, ставши канцлером гетьмана Павла Скоропадського. Під час Другої світової війни полковник побував у Києві та у своєї рідні на Полтавщині та Чернігівщині. «Там він переконався, що повернення в Україні гетьманщини — геть безнадійна річ і що там про Скоропадського ніхто й чути не хоче. Тоді повернувся до Берліна, ліквідував у своєму помешканні Гетьманську управу, залишив там свою дружину Катерину, а сам завіяв за собою сліди і влаштувався лісничим у Судетах…» [98, с. 197]. Там жив його товариш з Подєбрад Роніс. Невдовзі Мурашко зійшовся з його дружиною Дорою. Коли в неї від нього народилася дитина, Дора розлучилася з чоловіком і взяла шлюб із Мурашком. А лісничий Роніс 1945 року з дорослою дочкою приєднався до чеських повстанців.

1956 року з таборів до ЧСР повернулися Борис Сухоручко-Хословський, Володимир Хилецький, Д. Демчук, інженер Черницин, доктор Олександр Гайманівський. З останнім Василь Прохода зустрівся у Празі. Прохода дав йому прочитати перший варіант рукопису «На дні життя». Гайманівський схвалив записки «як правдиво й об'єктивно написані і порадив писати далі» [97, с. 358].

Важко збагнути, але Василь наполегливо продовжував шукати правди в Совєтському Союзі, у катів свого народу. Він увесь час писав до різних совєтських інстанцій. Старий підполковник прагнув реабілітації, зняття судимості, розраховував, що професійні московські грабіжники компенсують йому ціну забраних речей, тож у листах нагадував, що і коли у нього відібрали.

Він знову навів список відібраних після арешту 30 січня 1945 року речей. Серед них була шлюбна золота обручка, наручний годинник, автоматичне золоте перо, окуляри із золотою оправою, шкіряний хромовий портфель, бритвений набір, кишеньковий складаний ніж. А в пересильних тюрмах вурки забрали хромові чоботи, спортивний шерстяний костюм, хутряне напівпальто з каракулевим коміром, дві ковдри — шерстяну і байкову, два простирадла, пухову подушку, дві пари білизни, піжами, три пари шерстяних шкарпеток, два рушники, шерстяну сорочку, краватку, теплі туфлі, шерстяний светр, лайкові теплі рукавички, щітки для одягу і чобіт, чемодан і рюкзак. Все це В. Прохода оцінив у 6910 рублів [25, арк. 157].

Ой і реготали каґебісти, читаючи ці наївні вимоги… Адже вони нікому нічого ніколи не повертали… Але Прохода продовжував писати. Його скарги розглядали полковник Павлов, член Верховного Суду СССР П. Лихачов, заступник Генерального прокурора СССР тов. А. Мишугін, полковник юстиції Ф. Шумилін, державний радник юстиції 3-го класу Г. Самолуков, старший помічник Генерального прокурора СССР Г. Терехов. Відповідь була стандартною: «Ваше прохання про реабілітацію відхилено» [98, с. 203].

Звертався підполковник і до Микити Хрущова. А його зятеві, головному редакторові газети «Известия» Олексію Аджубею надіслав навіть «Відкритого листа генеральному прокуророві СССР». Писав Прохода і Леоніду Брежнєву. Дива та й годі! Просто дитяча наївність!

Яких ще жахів не пізнав Прохода в СССР, щоб врешті позбавитися ілюзій?

Василеві Проході завжди хотілось бути серед українців і щось спільно робити для Батьківщини. Тож і в комуністичній Чехословаччині він не міг сидіти склавши руки.

Оскільки у Пряшеві, що в Східній Словаччині, діяв осередок українського культурного життя, Василь вирішив «приєднатись до безкорисливої праці для розвою національної культури серед колишніх русинів» [98, с. 196]. Тому й виїхав до Пряшева.

У місті існувало кілька українських організацій, а саме: Культурна спілка українських трудящих, Український народний театр, Піддуклянський український ансамбль, Українська філія словацьких письменників, українська середня