Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль

Народилась Ева 12 листопада 1928 року в місті Аннаберґ у Саксонії у Східній Німеччині в родині вчителя та медичної сестри. Батьками її були Еріх і Лілли Бегме. Мала брата Вольфдітріха. Коли почалася Друга світова війна, батька, лейтенанта резерву, призвали до армії на Західний фронт. 1940 року він загинув у Бельгії. Наприкінці війни, коли ситуація для німців ставала безнадійною, до Вермахту почали мобілізовувати старших людей і молодь. Сімнадцятилітнього Вольфдітріха вислали на Східний фронт. Останній лист від нього прийшов наприкінці 1944 року з Лисої Гори в Польщі. Писав, що совєтські окопи від них на пару сотень метрів. Більше про його долю невідомо.

«Тоді прийшла окупація совєтської армії, — писав Роман Прохода, — був голод і всякі звірства в ім'я «помсти», зокрема масове насилування жінок, дівчат і бабусь. Еві та її матері пощастило уникнути цього жаху. Згодом Ева почала навчатися в Академії мистецтва в Західному Берліні (Kunstakademie — Berlin). Студіювала графічний дизайн (спеціалізація — дизайн одягу). Жила у великій скруті. Через совєтську блокаду електрику та опалення включали лише на кілька годин на день. Малювала при свічці.

1950 року Ева здобула диплом дизайнера моди, але знайти роботу за фахом у Берліні було майже неможливо. Почувши, що Великобританія запрошує молодих жінок на роботу няньками в англійські родини та в шпиталі, Ева відгукнулася на пропозицію. Працювала в родині лікарів, доглядала за двома дітьми. Жила в містечку Ріплі, неподалік міста Дербі» [70А].

У Дербі був клуб, де по суботах збиралися молоді іммігранти — чехи, поляки і німецькі дівчата. В цьому клубі Роман і познайомився з Евою…

Мрії про Америку не полишали Проход. Ще коли вони тільки перебралися до Великої Британії, Роман, користуючись чеською квотою, зробив заявку в американському консульстві на візу. Чекати довелося чотири роки. Нарешті їхня черга надійшла. Тепер треба було представити афідавіт — гарантію когось з американських громадян, що нові емігранти не стануть тягарем для соціальної опіки США.

Допомогли Микола і Лідія Гадзяцькі, з якими Марія навчалася в господарській академії в Подєбрадах. Вони вже два роки як мешкали в США. Гадзяцькі й знайшли сердечного чоловіка — заможного українського фермера, який, не знаючи Проход, таку гарантію дав.

У лютому 1952 року Проходи приїхали до міста Ґренд-Репідс у штаті Мічиган до подружжя Гадзяцьких. Роман влаштувався техніком на телебаченні. Марія ж пішла на фабрику меблів, де вже працювали Гадзяцькі.

А навесні 1953 року приїхала Ева. Заради коханого вона пішла на жертву — перейшла у православну віру. 12 вересня молодята повінчалися у православній церкві в Ґренд-Репідс.

За два роки Роман перевівся до Мічиганського університету, в стінах якого і здобув диплом інженера-електротехніка. Марія на той час уже жила в Нью-Йорку, де включилася в життя великої української громади. Працювала на фабриці цукерок. Ще влітку 1956 року, коли Роман закінчував навчання в університеті, вона через знайомих у Канаді і Нью-Йорку довідалася, що її чоловік живий. І полетіли листи в ЧСР…

Роман писав не тільки батькові, а й звертався до президента Чехословаччини і Микити Хрущова з проханням дозволити об'єднати родину. Та все марно.

Закінчивши Мічиганський університет, Роман отримав роботу в місті Фенікс (штат Арізона). Але довго тут не протримався, бо клімат не підходив (улітку температура повітря сягала 48 °C). Тож за два роки разом з Евою перебрався до Сан-Дієго, що в Каліфорнії. Сюди приїхала з Нью-Йорка і Марія Прохода. Вона і тут включилася в життя української громади. Була активною і в сестринстві Української православної церкви.

Молодший Прохода працював інженером електронних приладів. Згодом його підвищили до статусу керівника проектів. 25 жовтня 1960 року в нього народився син Михайло, а 25 грудня 1961 року — Олег.

У лютому 1965-го Роман отримав радісну вістку: батько таки одержав дозвіл на виїзд із комуністичної Чехословаччини. Родина з нетерпінням чекала на нього.

Василь Прохода не стояв осторонь української громади Сан-Дієго. Зустрічався з її членами, наприклад з Олександром Скопом, хрещеним батьком свого другого онука Олега. Олесь Скоп був головою громади, активним і щедрим діячем, який фінансово підтримував українські організації. Спричинився він і до видання низки книжок молодих авторів у Києві та збірки творів Івана Багряного. Дописував гумористичні історії під псевдонімом Шпилька.

Заприязнився Василь Прохода і з бандуристом Григорієм Китастим — хрещеним батьком Михайла, свого першого онука. На початку 1950-х років Китастий організував капелу бандуристів у м. Детройті. Під його проводом вона виступала в різних країнах.

Відновив Василь Хомович і стосунки з подєбрадцями Миколою та Лідою Гадзяцькими, які переїхали з Ґренд-Репідса у Каліфорнію й тепер жили неподалік.

І все ж кубанець в Америці відчував себе чужим. Він переживав, що мало кого цікавить — і як людина, і як автор. Гідно прожити життя виявилося «замало», щоб здобути повагу в суспільстві «заокеанських патріотів». Напевно, причиною стали скромні статки, адже якби він був мільйонером, то люди горнулися б і раділи, якби він звернув на них увагу.

Бажаючи, щоб Василь підвищив самооцінку, Биковський взявся за своєрідні терапевтичні сеанси. «Тебе шанують і цінять (у середовищі УВАН), — писав Лев, — як людину конструктивної думки і дій…» [60].

І все ж кубанець почувався ідейно самотнім і тяжко переживав, що його твори не завжди публікували. «…Тут, у нашій «діяспорі», — відповідав він, — прихильників моєї творчості дуже мало» [48А]. «Наше діаспорне суспільство моєю творчістю не цікавиться, — зазначав Прохода в іншому листі, — як взагалі кожним культурним проявом не цікавиться й книжок не читає» [54].

Страждав кубанець і від критики на свою адресу. «Написав мені В. Іванис, — повідомляв він, — що на засіданні Генради НТШ 25.12.66 в час перерви було кимось згадано моє ім'я. (Матвій) Стахів гостро зареагував, кажучи, що писання Проходи не заслуговують уваги як неправдиві, фантазійні.