Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль
Родина поринула у спогади…
Доля родини
Марія сподівалася на повернення чоловіка до останнього, але, побачивши, що цивільні громадяни Познані тікають з міста, вирішила більше не чекати, адже криваві «визволителі» могли ось-ось з'явитися на вулицях. 25 січня 1945 року за допомогою шкільної виховательки Романа пані Бетт Марія з сином на возі виїхали в невідоме. Під ранок на якійсь станції впросилися до товарного вагона. Вже у Берліні пересіли до пасажирського потяга, який відходив на захід. Усі хто міг тікали від московської орди.
У Тюрінгії німецька організація допомоги біженцям зі Сходу призначила Марії і синові кімнатку в будинку хлібороба в Гогенґандерн. Навесні 1945-го під село підступили американці. Німецькі частини вже кілька днів як залишили Гогенґандерн та його околиці. Попри це, американці продовжували обстрілювати село гарматами. Роман з мамою та господарями сиділи в підвалі і зі страхом прислухалися до вибухів…
Уже після німецької капітуляції Марія з сином поїхала до Чехії, в Мєстєчко-над-Сазавою, де сподівалася зустріти чоловіка. Зайшли до рідної домівки. Тепер тут жила сім'я залізничника Вацлава Синькова. Довідавшись, що Василь сюди не повертався, пішли до поліцейського відділку. Чеські поліцейські були розгублені. «Сказали нам, — розповідав Роман Прохода, — що вони не мають ніякого авторитету, бо все залежить від совєтів, які тут усім командують. Сказали, що НКВД сконфіскувало книжки мого Батька і що вони його шукають. Чехи могли нас передати совєтам на допит, але вони цього добросердечно не зробили. Тоді ми вирішили тікати… З великими труднощами вдалося виїхати до Плзеня в Західній Чехії, яка спочатку була в американських руках» [70].
На кордоні потяг затримали. Дві години тягнулася тривожна перевірка документів. Шукали втікачів. На щастя, у Марії був чеський паспорт. А близько сотні осіб такого щастя не мали. Їх зняли з потяга і, посадивши на вантажні машини, повезли у Прагу, щоб передати до рук більшовиків.
У Плзені Проходи знайшли табір біженців, заповнений старими емігрантами-українцями з Подєбрад, Праги та інших чеських міст. Зустріли тут професорів Української господарської академії та учителів української гімназії в Модржанах. Марія всіх питала, чи не чули, де її чоловік. Люди тільки знизували плечима…
Хоч табір обплели колючим дротом, Марія вирішила залишитися серед близьких людей. «Приблизно за місяць, — розповідав Роман, — американці передали решту Чехії совєтам згідно з договором в Ялті, а нас евакуювали в тягарових вагонах до міста Ашафенбург у Західній Німеччині. Там уже було декілька таборів біженців, між ними і наш табір Ляґарде з 7000 українцями. Це були колишні казарми німецької армії, деякі з них зазнали пошкоджень під час боїв» [70].
У них і потерпали від тісноти та нестатків тисячі втікачів. Проходи разом із трьома родинами жили в кімнаті, яку поділили ковдрами, причепивши їх до стелі. З великою банкою Роман щодня ходив до спільної кухні. Основною їжею став порошковий гороховий суп. Раз на тиждень одержували по буханці хліба та дві консерви, які по черзі ділили між співмешканцями — кожному діставався маленький шматочок.
Хоч і недоїдали люди, все ж про духовне дбали: організували дитячий садок, початкову школу, гімназію і табірний хор, а одну з кімнат перетворили на капличку, зробивши там вівтар і повісивши ікони. У неділю православний і греко-католицький священики по черзі відправляли службу Божу.
1 березня 1946 року до Ашафенбурга з інспекцією від Центрального представництва української еміграції (ЦПУЕ) приїхав колишній професор господарської академії в Подєбрадах Василь Іванис. Марія розшукала його — може, він як кубанець знає щось про її чоловіка? Та де там…
У нестатках і тривозі прожили три роки. За цей час не було жодної вістки про Василя Проходу — був чоловік і зник. Тим часом Роман закінчив табірну гімназію, здобувши атестат зрілості. Невдовзі він з мамою потрапив до табору в місті Байройт, куди звозили старих українських емігрантів.
Адміністрація таборів підпорядковувалась Організації Об'єднаних Націй, зокрема її відділу UNRRA. Він допомагав так званим «D.P.» (Displaced Person — переміщеним особам). Ця організація намагалася знайти держави, які б погодилися прийняти людей, що з різних причин не могли повернутися на Батьківщину.
Марія хотіла до Америки, але Сполучені Штати приймали лише тих, хто мав там родичів. Якось Роман побачив на табірній площі вантажні машини, на які з лантухами і валізками сідали люди. Виявилося, що вони збираються до Великобританії.
Роман побіг до матері з новиною. Марія довго не думала. Швидко склавши речі у дві валізи, Проходи поспішили до вантажівок. Їх привезли до тимчасового табору в англійській зоні Північної Німеччини. Тут пояснили, що спочатку необхідно підписати контракт. Англійці поставили вимогу погодитися (без огляду на фах і кваліфікацію) на роботу, призначену Міністерством праці. Змінювати її без дозволу міністерства заборонялося. Чоловіки до 35-літнього віку мусили працювати у вугільних копальнях, а старші могли розраховувати лише на «чорну» роботу на фермах. Не було вибору й у жінок: їм, як виявилося, доведеться прибирати в божевільнях або лікарнях для туберкульозних. І не було на те ради — в зруйнованій Німеччині перспективами і не пахло. Довелося погоджуватись.
«На щастя, я мав хист до мов і добре говорив англійською… — розповідав Роман. — В Англії на це одразу звернули увагу і запропонували бути перекладачем у таборі для старших чоловіків на фермах у Шотландії. Я довго не думав і дав згоду. Моя мама не мала такого щастя і впродовж трьох літ працювала на «чорній» роботі — в туберкульозних лікарнях та божевільнях» [70].
Роман прожив у Шотландії три роки, а коли обмежень стало менше, переїхав до міста Дербі в Англії, де влаштувався радіотехніком. Одночасно навчався в технічному інституті. В Дербі Роман познайомився з німкенею Евою Бегме (Eva Boеhme), яка стала його нареченою.
