Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль
Повернення в Чехословаччину
Новий рік Василь Прохода зустрів у Свердловську. 4 січня 1956 року всі формальності з виїздом до ЧСР були залагоджені. Наступного дня почався шлях на захід. Та прямих доріг до України не було, тож чотири вагони з репатріантами, причеплені до товарного ешелону, Москви оминути не могли…
На четверту ніч мали проїхати станцію Крути. Тієї ночі старий підполковник не спав, «бо ще раз хотів побачити місце, на якому почалася трагічна для нас збройна боротьба за свободу України». Ось і вони, Крути. Перед невеликим будинком було досить вільного місця, щоб поставити пам'ятник «героям Крутів — юнакам-ідеалістам, які віддали своє життя за волю України». Так міркував кубанець [98, с. 180].
Українську столицю проїхали перед світанком. Прохода весь час стояв біля вікна. Спогади заполонили його. Він і незчувся, як потяг підійшов до Бердичева, за який бився у березні 1919 року. І згадалося… Он між тими коліями на Житомир і Козятин зайняли оборону сірі. А десь звідти, від житомирської гілки, гатила батарея Залізничної дивізії. За лінією відступаючих більшовиків почулися постріли, і червоні знову кинулися в наступ. Невдовзі все повторилося: відбивши атаку, сірожупанники вдруге почули стрілянину в запіллі червоних. І знову гаряча хвиля покотилася на станцію — то кримінальні злочинці з полку Чорних чортів ім. Льва Троцького «підганяли» таращанців до бою проти своїх братів…
Раптом внутрішній погляд, як прожектор, вихопив з туману минулого образ Варі Стрільців з Новоандріївки, яка 17 років вірно чекала його. Поруч — її молодша сестра Олеся, також закохана в нього. Василеві до болю було жаль дівчат. Він не раз радив Варі вийти за когось — адже до неї багато хто підбивав клинці. Але дівчина була категоричною: нікого іншого вона не хоче і чекатиме тільки на нього. А він не просив цього. І не обіцяв повернутися.
А он Поліна Ярошенківна, про інтимну дружбу з якою знав «весь Оріхів», в тому числі й сестри Стрільціви, які безмежно страждали від цього. Лише коли брат Омелько сказав, що Василь у Чехословаччині одружився, Варя погодилася вийти за Миколу Чаричанського, який чекав на її згоду всі оті сімнадцять літ.
Привидівся Василеві й милий усміх телеграфістки Валі з Коростеня-Подільського. І той дивний випадок у с. Ярунь, що неподалік ст. Орепи, де сірожупанники наприкінці квітня 1919 року зайняли оборону.
Виславши сильну розвідку в бік Корця із запискою Пузицькому і Костику та визначивши позиції перед селом, Василь пішов до господаря хати, в садочку якого побачив скрині з набоями. На питання хазяїн відповів, що позавчора відходив на захід якийсь український відділ і залишив їх.
Чекаючи на доповідь розвідки, Василь попрохав дозволу зайти до хати. У світлиці підійшов до полички з творами українських класиків. В одній із книг несподівано знайшов адресований йому лист від отієї Валі. Починався він так: «Шановний і дорогий Василь Хомич!..»
Валя писала про свою любов до нього і тугу за нездійсненною радістю, а також про бажання зустрітись, але вона не знає, де шукати свого коханого, не знає навіть, куди послати листа. Тож і залишила його в одній із книг. Саме її і розкрив Василь…
Мабуть, забилося його серце…
Сірожупанник почав розпитувати господаря. Той захвилювався:
— А ви звідки її знаєте і чому мене про неї питаєте?
І вояк чесно розповів…
— Скажіть, прошу, де вона тепер?
Селянин сказав, що з Коростеня повтікали телеграфісти і залізничні службовці, бо боялися, що більшовики повбивають їх за співпрацю з українцями.
— Коли їхній вагон був в Орепах, друзі прислали за Валею, і вона від'їхала з ними далі на Шепетівку, а лист, мабуть, забула взяти з собою… Прошу вас, як будете відходити, заберіть оті скрині з набоями, щоб я не мав халепи від большевиків.
— Про це не турбуйтесь! Вони нам потрібні.
Зі станції Орепи Василь доїхав до Шепетівки. Тут зібралося безліч ешелонів із втікачами і військом. Як серед того людського розмаїття знайти Валю?.. І чи тут вона? Може, помандрувала на захід.
Хоч і не поєдналися два серця, але спогад про Валю з Коростеня зігрівав серце в тяжкі хвилини сибірського заслання і смертельної хвороби…
Виявила чуйність до Василя і лікарка шпиталю у Рожищах. Вона була жидівкою, але це не стало на перешкоді взаємній симпатії і щасливій травневій ночі, проведеній разом. А наступного вечора Василь уже обнімав Оленку, дочку українського поляка — лікаря того ж шпиталю, чим завдав неймовірного болю доброзичливій лікарці, яка готова була з Василем одружитися.
Останньою ж квіткою на українській землі стала Оля Хаджі з Могилева — гарна білявка з блакитними очима. Кохання до неї мало платонічний характер, бо поруч весь час перебувала мама.
А коні!.. Он друг Машук, на якому Василь у дитинстві вчився їздити верхи кубанським степом. А ось б'є копитом біла арабка Ніна. На ній сотник їздив у Рожище, щоб вклонитися смуглявій красуні Ніні Марченко, дружині товариша. А он здіймає куряву гнідий Махно. Його захопили на Поділлі навесні 1920 року у бою з махновською бандою. Був це степової породи кінь спокійної вдачі, але норовистий. Він не міг погодитися, щоб хтось був попереду. Тому в час атаки виривався вперед — скільки б вершник не здержував його. При втечі Махна «також не можна було стримати» [96, с. 382].
А он знову кричить на потомлених українських вояків куркуляка:
— Ми всі большевики. Чого блукаєте тут і не даєте покою? Через вас у мене від гарматного стрільна всі шибки повибивало. Хто мені їх вставить?
— Почекайте ще! — відповів Прохода. — Большевики вам вставлять.
Згадував Василь Хомович
