Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс
Ми милостиво байдужі акурат доти, доки набожні люди, до якої б релігії вони не належали, знають своє місце і не докучають невіруючій, духовно нейтральній більшості недоладними виявами релігійного фанатизму. «Слово на три букви», за винятком неприкритої іронії чи сталих висловів (на зразок «Не дай Боже», «Бог його знає», «Заради Бога» і т. д.), якраз належить до категорії недоладних виявів. Нас коробить від фанатизму; а релігійний — породжує глибинні сумніви і явне роздратування.
Народився, оженився, вмер
Гаразд, з релігією з’ясували. А як щодо церковних обрядів, які й досі доволі популярні, чи усіляких релігійних церемоній, в яких ми беремо участь «автоматично» чи просто, щоб не завдавати клопоту з пошуками альтернатив? 1908 року антрополог Арнольд ван Генеп запропонував термін — «rites de passage» («обряди переходу») на означення «обрядів, якими супроводжуються зміни місця проживання, стану, соціального становища та віку». Ван Генеп зауважив, що серед всіх істот, які народжуються, дорослішають, розмножуються та помирають, лише люди мають потребу знаменувати кожен з цих перехідних етапів — а також деякі календарні свята[79] — обрядовими піснями та танцями. Вони супроводжують їх вигадливими ритуалами, а кожна зміна біологічного чи сезонного плану наділена глибинним соціальним значенням. Тварини борються за панування та статус в межах зграї чи соціальної групи, вони також формують особливі зв’язки і шукають підтримки у обраних членів групи. Та, знову таки, тільки люди влаштовують святкування, знаменуючи обрядами, ритуалами та церемоніями просування по соціальній драбині чи приєднання до тієї чи іншої підгрупи.
Тож ритуальні обряди — це не прерогатива виключно англійців. Схожі ритуали переходу та зміни станів є у всіх культурах світу — і хоч деталі та нюанси обрядів різняться, ван Генеп довів, що базисна структура в них більш-менш однакова і складається з трьох головних стадій: сепарація (прелімінальна фаза), маргіналізація / перехід (лімінальна фаза) і реінкорпорація (постлімінальна фаза).
Більшість наших обрядів дуже подібні — навіть в деталях та нюансах — до ритуалів сучасної західної культури: під час хрестин немовлят сповивають у біле і обирають їм хрещених батьків; наречені одягаються в біле вбрання, мають дружок, а по шлюбі в них — медовий місяць; на похорон ми одягаємо чорне; на Різдво обмінюємося подарунками і так далі. Першооснова і хід подій наших обрядів, скажімо, типового англійського весілля чи похорону, нічим не вирізняється і нічим особливим не здивує гостя з Америки, Австралії чи Західної Європи.
Правило амбівалентності
То є щось суто англійське в наших обрядах чи ні? Може щось здивувати гостя чи іммігранта, хай навіть зі спорідненого західного світу, чи ні? Я почала з очевидного кроку — розпитала своїх знайомих іноземців. «Справа не у звичаях чи традиціях, — відповіла метка інформаторка з Америки, якій довелося побувати на весіллях по обидва боки Атлантичного океану (одного разу в ролі нареченої, а другого — матері нареченої). — Ви праві, все майже так само. Йдеться більше про ставлення, про підхід в цілому. Це важко пояснити. Англійці ніби не беруть участь у весіллі по-справжньому, як ми, — вони увесь час якісь трохи, не знаю як сказати, відсторонені, якісь цинічні, але їм ніби і незручно. Так, наче їм не по собі чи що». Ще одна заокеанська інформаторка сказала таке: «Мені завжди здавалось, що англійці мали б добре давати собі раду з ритуалами. Ну, ви зрозуміли — всі ці пишноти і церемонії. Так воно і є: коли йдеться про справді значні публічні заходи — королівське весілля, похорони громадських діячів чи ще щось таке, то вам ніхто не дорівняє. Та коли ви йдете на звичайне весілля, то всім ніби… незручно, всі штивні і закляклі. Або всі понапиваються і дуркують. Рідко буває золота середина».
Весь клопіт у тому, що обряди за визначенням є соціальними подіями, на яких впродовж певного часу слід контактувати з людьми, а що ще гірше — часто ці соціальні заходи виводять «особисті» сімейні справи (шлюб, оплакування втрати, дорослішання) на «публічний» рівень. А найгірше — там треба виявляти якісь емоції! На щастя, не бурхливо: на похоронах англійці не схлипують картинно і не ридають навзрид, на весіллях не фонтанують щастям, а на хрестинах не розпливаються в сентиментах. Та навіть мінімальний вияв емоцій, без яких не обійтись на обрядових церемоніях, завдає нам чимало клопотів. (Більшість з нас ледь терпить процедуру «мир поміж нас» — ритуал, який з легкої руки щиросердих вікаріїв став частиною Служби Божої: прихожани потискають одне одному руку в знак єдності і бурмочуть собі під ніс: «Мир поміж нас». «Та всі ненавидять “мир поміж нас”, — зізнався один інформатор. — Мороз попід шкіру від однієї лише думки!»)
Певне, що й в інших країнах не оберешся клопотів з тими обрядовими ритуалами життєвого циклу: часто події, з нагоди яких влаштовують церемонії, знаменують серйозні життєві зміни, які, природно, збурюють страх та хвилювання. Навіть події, які вважаються позитивними змінами стану і які потрібно святкувати, наприклад, церемонії на честь хрестин, повноліття, отримання диплому, вечірки з нагоди заручин чи весілля, можуть добряче завдавати гризоти. Перехід з одного стану в інший — це непроста річ, тож нема чого дивуватися, що майже всюди у світі обряди неодмінно супроводжуються споживанням чималих порцій алкоголю.
Для англійців ці традиції є справжнім випробуванням, і, як на мене, напруга, яку ми відчуваємо, — це результат дивної суперечливості, з якою ми підходимо до яких-будь ритуалів. Ми відчуваємо колосальну потребу в ритуалах та дотриманні формальностей навколо цих ритуалів, та водночас церемонії нас дуже дратують та напружують. Точнісінько як з одягом — ми чудово почуваємося, коли є усталена «уніформа», і почуваємося впевнено на помпезних королівських прийомах і заходах державної ваги, розпланованих покроково до найменших дрібниць, де немає місця для непевності та імпровізації. Може, й учасники офіційних дійств не особливо тішаться у процесі, але принаймні вони знають, що робити і що казати. У розділі про дрес-код я вже писала, що попри нелюбов англійців до офіціозу та нехіть до огидних дріб’язкових правил та накрохмалених приписів, нам таки бракує природної
