Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс
Випробування випускними іспитами — це ще один привід вдатися до терапевтичного ритуального скигління, яке, ясна річ, підпорядковується неписаним правилам. Тут важливим є правило скромності: навіть якщо ви відносно спокійні і впевнені щодо іспитів, говорити про це не пасує — треба вдавати гіркий відчай і невпевненість у власних силах, прикидатись, буцімто впевнені у провалі, адже само собою зрозуміло (хоч ви й повторюєте при нагоді і без), що ви й близько не готувалися як слід. Тільки найбільш зарозумілі, самовпевнені та соціально глухі студенти здатні визнати, що ретельно готувалися до іспитів. Таких індивідів мало, і їх, зазвичай, щиро ненавидять.
Признатися, що ви зубрили науку як ненормальні, можна лише в ключі самовисміювання: «Та я собі дупу відсиділа за тими книжками, але все одно ні в зуб ногою в тій генетиці. Я точно провалю іспит! Та й обов’язково буде якесь таке питання, яке не вивчиш добре. Це закон підлості в дії, правда?». Кожен вияв впевненості слід негайно розбавити сумнівом: «Здається, в мене все ок з контрольною з соціології, але статистика — та я собі голову зламаю…».
Елемент забобонів або небезпека виставити себе на посміховисько — може, й важливі фактори, що впливають на поведінку перед іспитами, але припису на скромність дотримуються й після іспитів, по здобутті бажаних результатів. Ті, хто добре впоралися, мають щиро дивуватися успіхові, навіть якщо в глибині душі вони свято вірять, що заслужили його важкою працею. Вигуки на зразок «О, Господи! Не може бути!» — це типова реакція студентів, які отримали хороші результати. Ейфорія ейфорією, та успіх личить списати на чисте везіння («Мені пощастило — попалися всі прості питання»), а не на хист чи важку працю. На честь студентки-медика Оксфордського університету, яка отримала диплом бакалавра з відзнакою, друзі та родичі влаштували святковий ланч, але вона соромливо похнюпилась, відпиралася від похвали і все наполягала на своєму: «Вивчати природознавчі науки зовсім не складно — не треба бути дуже розумним, взагалі, тут вся справа у фактажі — ти просто запам’ятовуєш матеріал і правильно відповідаєш. Це просто папуже повторення».
Свята на честь завершення іспитів не обходяться без ритуального скигління і нарікань на «відсутність радості». На кожній вечірці вам стрінеться студент чи студентка, що скаржаться на тотальне спустошення: «Я знаю, що мав би радіти і святкувати, але щось немає ніякої радості», «У всіх якась ейфорія, а я, я щось не знаю…». Попри те, що кожен з них вірить в унікальність свого спустошення, плачі, на цю тему стали такими поширеними, що студенти, які справді тішаться і радіють, опиняються у відвертій меншості.
Ще одна нагода не радіти випадає на врученні дипломів. Всі студенти, як один, кажуть, що їм нудно і нецікаво, ніхто не зізнається, що хоча б трішки пишається собою: це просто марудний ритуал, який треба відбути, щоб потішити батьків. І тут батьки, достоту як на початках Тижня першокурсника, — це щось соромливе. Багато хто щосили намагається тримати батьків та родичів на безпечній відстані від друзів, тюторів та викладачів, які також прийшли на церемонію вручення («Ні, тату! Не треба питатися в нього про мої «кар’єрні перспективи», «До біса, це ж вам не батьківські збори…», «Мам, я тебе прошу, тільки без рожевих шмарклів, добре?», «Ради Бога, бабусю, та не плачте! Я ж не, бля, тобто не премію Нобеля отримав, а диплом!») Студенти, чиї батьки не можуть стримати радості, одразу ж роблять знуджену, відчайдушну міну — закочують очі і важко зітхають, щойно в полі зору (чи слуху) з’явиться хтось зі знайомих.
На останніх декількох сторінках ми допустилися диспропорційності у висвітленні ритуалів переходу і зосередились виключно на традиціях освіченого середнього класу — рік-на-паузу, Тиждень першокурсника, випуск з університету. Справа в тому, що в тих, хто завершує шкільне навчання у шістнадцять, а також в тих, хто отримує повну середню освіту у вісімнадцять, немає схожих ритуалів. Випускники шкіл святкують з друзями та / чи родиною, однак в них немає офіційного ритуалу, що знаменує перехід від школи до професійного навчання, роботи чи безробіття. А от перша робота — це важлива віха і, без сумніву, набагато драстичніша, аніж перехід із школи до університету. У деяких школах практикують спеціальні дні для вручення відзнак і т. д, але справжньої церемонії «завершення школи» (нічого на зразок американського випускного по закінченні старшої школи — з пишними святкуваннями, помпезнішими за святкування університетських випускних в Англії). Згодом, декілька місяців по тому, результати іспитів на здобуття неповної середньої освіти та повної шкільної середньої освіти надсилають учням до дому. Тож «випускний», якби він навіть був, знаменував би лиш кінець академічного курсу, а не академічні досягнення, як закладено у семантиці терміну «вручення дипломів». Як би там не було, але дуже прикро, що в нас немає ритуалу, який би належно знаменував завершення навчання у середній школі та перехід від шкільного до професійного життя.
Шлюбні ритуали
На початку розділу я наголосила, що дуже мало елементів пересічного англійського весілля може здивувати чи спантеличити гостей, які належать до нової культури західного світу: напередодні у нас є «дівич-вечір» та «парубоцька вечірка» (американці мають для цього терміни «холостяцька вечірка» та «вечірка нареченої»); після обряду вінчання або цивільної шлюбної церемонії в нас є вечірка; шампанське; наречена в білому; весільний торт; дружки (за бажанням); сімейні конфлікти та сварки (майже обов’язкові) та ін. З антропологічного кута зору, англійські весілля мають багато спільного навіть із шлюбними обрядами екзотичних племен, які б точно здивували більшість очевидців із західного світу. Попри позірні відмінності, вони всі базуються на спільній формулі обрядової зміни стану, яку вивів ван Генеп — сепарація, перехід, інкорпорація. Вся суть зводиться до ритуально-обрядового супроводу важливих етапів переходу від одного соціокультурного / життєвого циклу до іншого.
З нагоди «заручин» англійці, на противагу багатьом культурам, де заручини не менш важливі, аніж саме весілля, не влаштовують гучних святкувань. (Можливо, щоб надолужити своє, ми влаштовуємо гучні гулянки на дівич-вечір та парубоцьку вечірку, які часто бувають довшими і веселішими за самі весілля.)
Довідник Дебрета, ця біблія етикету, нагадує, треба визнати, трохи песимістично, що «важлива функція заручин полягає в тому, щоб дати час родичам нареченого та нареченої призвичаїтись одне до одного, згладити якнайшвидше усі можливі нелади та розбіжності». Це досить промовисто свідчить про ставлення англійців до весілля.
Всі ми знаємо, що весілля мало
