Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс
Тим паче, англіканська церква — це найменш релігійна церква у світі. Вона надзвичайно поступлива, толерантна до переступу і неймовірно поблажлива. Ми, не задумуючись, називаємо її «ЦА» підчас референдуму або заповнюючи анкету, адже це не вимагає від нас жодних зусиль чи релігійних переконань — навіть віри в існування Бога (за найменшої нагоди використовуємо цю абревіатуру — і усно, і підчас заповнення форм, адже слово «церква» звучить якось трохи релігійно, а «Англія» — якось трохи патріотично). У промові до Товариства Молитовника Алан Бенет наголосив, що в англіканській церкві «питання віри в Бога завжди оминають. Це моветон. Хтось зауважив, що англіканська церква так влаштована, що її прихожани можуть, у принципі, вірити у будь-що, та вони, певна річ, не вірять ні у що».
Пам’ятаю, як якось підслухала розмову у приймальні терапевта. Школярка років 12–13 заповнювала медичну картку, а матуся час від часу їй допомагала. Дочка запитала: «Релігія? Якого я віросповідання? Ми ж не сповідуємо ніякої релігії, правда?». «Так, не сповідуємо, — відповіла мама. — Просто напиши “ЦА”» «Що таке “ЦА”?» — запитала дочка. «Церква Англії». «Це що, релігія?» «Так, щось таке. Хоча, ні, не зовсім — просто ми так завжди пишемо». «ЦА» є чимось на кшталт «відповіді за замовчуванням», так само, як і автоматичне поховання за християнським обрядом. Дуже нагадує варіант відповіді в опитувальниках «байдуже» — така собі апатична, млява, поміркована релігія для духовно «нейтральних» людей.
Важко знайти хоч когось, хто сприймає англіканську церкву всерйоз — навіть посеред священнослужителів. 1991 року д-р. Джордж Кері, Архієпископ Кентерберійський, сказав: «Вона мені бачиться як старша пані, яка собі щось бурмоче в куточку, і ніхто на неї не зважає». Цей коментар, в стилі «все пропало», він дав в інтерв’ю з нагоди призначення на найвищий пост у цій же Церкві. Якщо Архієпископ Кентерберійський прирівнює свою Церкву з ветхою, всіма забутою старушенцією, то й не дивно, що і решта народу не соромиться її ігнорувати. І хто б сумнівався, десятиріччя по тому, виголошуючи казання, він бідкався, мовляв «запанував негласний атеїзм». А на що він взагалі сподівався?!
Правило милостивої байдужості
Ключове слово в лементі архієпископа — «негласний». Ми не є нацією явних непримиренних атеїстів. Ми також і не агностики. І те, і друге потребує певного інтересу до того, чи існує Бог, в існуванні якого ми або сумніваємося, або й взагалі — заперечуємо. Більшість англійців навіть не думають у цьому напрямку.
У соціальних опитуваннях 60 відсотків англійців відповідає ствердно на питання, чи вірять вони в Бога[78], та д-р. Кері справедливо сумнівається у щирості їхніх відповідей. Коли я запитувала у людей, чи вони вірять у Бога, то з’ясувалося, що багато хто відповідав «так», бо:
• «не дуже релігійний, але щось там трохи вірить у Щось»;
• не проти визнати, що Бог може існувати, тож відповідь «ні» прозвучала б надто виклично;
• хотіли б думати, що Бог існує, хоч, у принципі, це малоймовірно;
• не впевнені, але можуть прийняти факт Його існування на віру;
• не дуже задумувалися, по правді, але так, хай буде, яка різниця.
Одна жінка мені сказала: «Ну, на першій сторінці я поставила хрестик на пункті “Християнка”, я мала на увазі, що я ж християнка, не мусульманка чи індуїстка, чи ще щось таке, то я подумала, що вже можна поставити і хрестик на пункті “Вірю в Бога”. Інакше я буду скидатись на якусь трохи непослідовну особу».
Кмітливі науковці з ДІРО віднедавна почали формулювати «релігійні» питання так, що вони більше пасують до аморфних та ні до чого не зобов’язуючих релігійних переконань англійців. Тепер на вибір є такі відповіді:
«Я практикуючий / практикуюча член / членкиня релігійної організації», — лише 18 відсотків обрали цю відповідь, і це включно з мусульманами, індуїстами, сікхами і т. д., які дійсно є практикуючими вірянами.
«Я не практикуючий / практикуюча член / членкиня релігійної організації», — щось на кшталт як відзначити квадратик із вже знайомою «ЦА». 25 відсотків схиляються до варіанту, який ні до чого не зобов’язує.
«Я віруючий / віруюча, але не “належу” до жодної релігійної організації», — варіант, що своєю непевністю, привабив 24 відсотки опитаних, з яких 31 відсоток вірить в астрологію, 38 — у привидів, 42 — в телепатію, 40 — в ангелів охоронців і т. д.
«Я агностик (не впевнений / впевнена, що Бог існує)», — варіант, що спонукає подумати, його обирають всього 14 відсотків.
«Я атеїст (впевнений / впевнена, що Бога нема)», — як і попередній варіант — замудрий і безапеляційний — тільки 12 відсотків опитаних.
«Жоден варіант із перелічених», — власне, за цією відповіддю може ховатися що завгодно — всього 7 відсотків.
«Не знаю», — маючи до кольору, до вибору двозначних, туманних визначень, убого було б обрати цей варіант — всього 1 відсоток.
Попри те, що всього 12 відсотків англійців зважились назватись атеїстами, я вважаю, що заувага Архієпископа про «негласний атеїзм» англійців влучила точно в ціль. Були б англійці справжніми атеїстами, то він і його церква мали б з чим поборотись, мали б проти чого виступати. А так — нам просто байдуже.
Та ми не просто байдужі, все ще гірше (з позиції Церкви) — ми ґречні, толерантні, милостиво байдужі. Ми не маємо нічого проти Бога. Якщо натиснути, то ми цілком допускаємо, що Він існує — чи Щось існує, і це щось ми можемо називати Богом. Все в ім’я миру та злагоди.
Бог — це дуже добре, якщо Він на своєму місці, в церкві. У Його домі — на весіллі чи похороні — ми поводимося так само чемно, як і в гостях, хоч і безглуздість полум’яного пишномовства нас трохи бентежить. Поза межами храму Він вкрай рідко посягає на триб нашого життя чи помислів. Якщо хтось хоче, то може Його вшановувати, це ж вільна країна, та набожність — справа особиста, її не слід виставляти напоказ, щоб не бентежити інших непотрібною метушнею навколо власних переконань. (А метушню англійці ненавидять понад все на світі.)
У багатьох країнах, наприклад, в Америці, політики та публічні особи
