Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер

Ця зустріч змінить Райхове життя. «Фрейд говорив зі мною, як звичайна людина. Ці очі, сповнені розуму та освіченості, не намагалися проникнути в душу співрозмовника, як це робить проповідник; вони просто вдивлялися у світ, прямолінійно й чесно… Говорив він швидко, доречно та жваво… Усе зроблене й сказане ним пронизували відтінки іронії»{3}.

Фрейд, очевидно, захоплений молодечою допитливістю Райха, оглядав вміст своїх книжкових шаф, які поповнювали його кабінет археологічних цікавинок ще однією колекцією — снів, жартів, помилок та збочень — у шкіряних палітурках. Передаючи йому спеціальні видання своїх есе «Підсвідоме», «Мінливість інстинктів», «Тлумачення сновидінь» та «Психопатологія повсякденного життя», Фрейд зробив так, що в Райха вже від манірності, з якою Фрейд подав свою руку, всередині усе переверталося. «Мене охопив трепет, і я пішов звідти, відчуваючи вдоволення та дружність, — писав він, згадуючи цю зустріч 33 роки потому. — Це була точка відліку чотирнадцятьох років невтомної праці в і задля сфери психоаналізу».

Фрейд, зі свого боку, одразу ж захопився своїм ставним, видатним та «прихильним учнем», і Райх сам визнавав таку класифікацію самого себе. «Є люди, що подобаються одразу, просто одразу, — казав Райх. — Я знав, що сподобався Фрейдові». Того ж року Фрейд уже почав направляти пацієнтів до Райха, якому було лише 22 і який ще не почав власної аналітичної практики разом з Ізидором Задгером (умови, що перед тим, як почати аналізувати, аналітика й самого повинні були проаналізувати, не існувало до 1926 року){4}. Наступного жовтня, Райх, нервуючи, виступить із доповіддю про Ібсенівського «Пера Ґюнта»[5] перед Віденським товариством психоаналітиків й уже формально буде прийнятий Фрейдом як наймолодший його член{5}. Усе ж ступінь з медицини він ще не захистив і дипломованим доктором стане лише через два роки — 1922-го.

Райхові судилася доля одного із найпрославленіших представників другого покоління психоаналітиків. Психоаналітик Мартін Ґротьян описував Райха у своїх мемуарах як «Прометея молодшого покоління», який «зніс вогонь богів аналізу простим людям»{6}. На початку 1920-х Пауль Федерн — другий після Задгера аналітик Райха, назвав його найкращим з-поміж молодих психіатрів діагностом — в очах багатьох він був очевидним спадкоємцем Фрейда. Одна персона, що знала обох, пізніше опише Райха як «Фрейдового фаворита». Анна Фрейд розповідала, що її батько називав його «найсвітлішою головою» в Асоціації психоаналітиків, і жив той та й приймальню свою мав на тій-таки Берґассе-штрассе, через один квартал униз вулицею від свого наставника{7}.

Райх приїхав до Відня, колиски психоаналізу, в кінці серпня 1918 року. Йому був 21 рік і, хоча Перша світова не збиралася спинятися до листопада того ж року, його відпустили з війська аж на три місяці. Лейтенант армії, який три останні роки свого життя провів в окопах на італійському фронті, Райх та сорок військових під його командуванням жили в тісному окопі, розрахованому хіба що на половину з них. За 500 метрів від лінії розмежування з ворогом, по коліна в болоті, у глухому куті окопної війни, вони сліпо виконували накази вищого командування. Бувало й таке, що доводилося тиждень перебиватися без провізії, коли ж італійці, які намагалися прорватися крізь їхні позиції, аби захопити порт у місті Трісст, безперервно й рясно посипали їх обстрілами із крупнокаліберної артилерії.

«Безліч солдатів у манері, не властивій воїнам, ридали, взиваючи до своїх матерів, або ж ледве чутно завивали собі під ніс», — так Райх описував життя під постійними обстрілами{8}. Усе ж більшість бійців швидко навчилися просто не помічати постійних криків поранених та гори трупів і вже звикли до постійної вогкості, граду куль, бушування холери та нескінченного бомбардування. «Вже зовсім скоро все це стало непомітним», — писав Райх про «звикання та притуплення», які він і багато інших відчули на своїй шкірі. «Солдати й офіцери, — писав Райх, — захищали себе від думок про неминучу смерть непристойним гумором, пияцтвом і, за умов перебування не на лінії фронту, візитами до борделів»{9}.

Після трьох років, проведених у битвах, наступах та відступах на фрустративно короткі відстані, австро-угорці з допомогою німецьких військ спромоглися прорвати лінію італійського фронту. Вони взяли в полон 400 000 італійських солдатів та просунулися вперед, не доходячи декілька миль до Венеції. Райх стояв на другому рубежі атаки:

«Перший рубіж знаходився дещо ближче до ворога. Ніхто не знав, куди взагалі і як ми йдемо. Але ми мигцем проскочили повз італійські міномети. У ровах лежали трупи — наслідки попередніх атак. Ми залишилися в покинутому окопі, перед яким виднілися перегородки із колючого дроту з повислими на них тілами. Така картина була вже звичною для нас»{10}.

Згодом батальйон Райха зайняв позиції у більш мальовничому селі Джемона-дель-Фріулі, північному передмісті Венеції, що тоді вже було частиною окупованої Італії. Райх, у якого давно розвіялися всі ілюзії щодо війни, з передсмаком перемоги сторони, на якій він воював, й перебуваючи у такому вже менш ворожому середовищі, дещо послабив дисципліну; його голодні, змучені війною солдати побраталися з ворогом. Райх знайшов собі дівчину —