Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
Австрійські політики заявили, сподіваючись на більшу поступливість учасників Версальської конференції, що їхня збанкрутіла нація була lebensunfähig (неспроможною прогодувати себе самотужки), — переконання, що лиш укріпило фундамент національної невпевненості. Як Фрейд різко висловився у мізантропічному листі до свого колеги Шандора Ференці, Габсбурги «залишили по собі хіба що купку лайна»{16}. Половина австрійців не мали що їсти й опустилися до статусу «голодних жебраків», — пояснював Фрейд своєму валлійському учневі Ернсту Джонсу{17}. Джонс завітав у гості до Фрейда наприкінці вересня того ж року, і його шокували худорлявість віденських містян і міські собаки, що були радше схожими на міхи костей. Він запросив змарнілого Фрейда і декількох інших місцевих аналітиків на вечерю: «Доволі зворушливо було дивитися на те, що для них означає ситно повечеряти», — писав Джонс{18}.
«То була саме та голодна зима 1918-го, — пригадує свій приїзд до міста Райх. — Восьма частинка скибки хліба, без жодного тобі м’яса, молока чи то масла передбачала тодішню тижневу норму провізії на одну людину». Прийнятий державою раціон був таким жалюгідним, що для того, аби вижити, люди вишукували продукти на чорних ринках, де цілком і повністю потрапляли в руки хвацьких спекулянтів. Райх виживав на скупій дієті, яка складалася з вівсянки, водянистого супу та сухофруктів, що подавалися в студентській їдальні, де в черзі щоденно доводилося проводити по дві години. Щонеділі він отримував шматочок тістечка з джемом. Іншим так не щастило. У листопаді 1918 року газета «International Herald Tribüne» розповіла про жахливі санітарні й харчові умови в одній із віденських їдалень для безхатченків, кожна з яких щоденно годувала приблизно 6000 людей:
«Розрахунок тут такий: півлітра супу на одного в день. Суп вариться із гнилої капусти та муки. У неділю туди кидають і маленькі шматочки конини. Я взяв жменьку цієї муки на пробу. Виглядає вона як пісок, але, якщо придивитись уважніше, стає видно, що у ній просто багато тирси. Всі ці люди, що опинилися за бортом життя, у котрих кістки просвічуються крізь шкіру, на цьому супі й виживають. Сотні вмирають щодня, і ховають їх у паперових трунах, бо дерево використовують як харчовий продукт»{19}.
До 1920-го, допоки Крос-союзницька комісія з надання допомоги не взялася за розподіл провізії і не запобігла тотальному голодові в країні, умови тільки погіршувалися: пройде п’ять років, перш ніж у міських кафе знову з’явиться Schlagobers[8]. Окрім нестачі їжі, країну роздирали відсутність палива та проблеми з житлом і працевлаштуванням. Але й тут руйнація ще не сягнула кульмінації, позаяк у жовтні того ж року у Відні спалахнула епідемія грипу, вбивши десятки тисяч людей, які вмирали переважно вже через три дні після зараження (загалом, епідемія вб’є людей по всьому світу більше, аніж це зробила війна). Забрала вона й дочку Фрейда — Софі.
До війни Відень був багатонаціональним, модерновим, декадентським та найвишуканішим з усіх міст світу — так званим «Містом Мрій» — столицею гламуру, гедонізму та експериментів, що виливались в ошатному, пишно-декоративному стилі робіт представників Віденської Сецесії[9]: Густава Клімта, Еґона Шіле та Оскара Кокошки. Хоч архітектурний авангард і виставляв напоказ надмірність архітектурних форм Відня, та під покривалом розкоші, що встеляло будівлі, завжди панували міцність та практична чіткість. Віденський романіст Стефан Цвейг, описуючи довоєнну «Золоту Епоху Безпеки», у якій він виріс, сказав, що її характеризують міцність, вірність обов’язку, стабільність та оптимістична віра у суспільний та технологічний прогрес. «Дев’ятнадцяте століття направду було часом істинної упевненості, — писав той в автобіографії, “Світ минулого дня”, — таким часом, що впевнено ступав стежкою, яка вела його до титулу найкращої з епох»{20}. Усе ж Перша світова війна, що призвела до загибелі 10 мільйонів людей (1 200 000 з яких — австро-угорці), сколихнула ці ідеалістичні та ліберальні ілюзії, залишаючи за собою духовно розбиті й апатичні маси людей.
«Ми представники нового покоління, — писав Цвейг від імені тих, хто вижив, — яке навчилося не дивуватися новим вибухам звірства та брутальності, ми ті, що стрічаємо новий день в очікуванні гіршого, з нами наш помітний скептицизм стосовно того, що будь-яке моральне просвітлення нашої культури є можливим… Нам доводилося поступово призвичаювати себе до життя без твердого ґрунту під ногами, без правосуддя, без свободи, без захищеності». Фрейд, який писав про тонкий шар льоду, що розділяв цивілізацію від одвічної сили руйнації, став спікером цього пригнобленого покоління. «Він додав цьому Всесвіту щирості», — Цвейг виводив слова, вихваляючи свого друга.
Відень, який зустрів Райха, лише примарно нагадував про своє пишне минуле. Тепер це був величезний шпиталь, повен проїжджих солдат, що поверталися із полів бою, та жебраків-безхатченків, яких назбиралося із прилеглих до міста провінцій. Враховуючи, що рівень сільськогосподарського виробництва, порівняно із довоєнним періодом, знизився удвічі, додамо ще й чеську, югославську та угорську продовольчу блокаду і ось результат — постійно голодне сільське населення мігрувало до міста, що призвело до перенаселення та антисанітарії. Одна третина усього австрійського люду тулилася у зів’ялій величі своєї столиці.
Серед новоприбулих до Відня були й двадцять п’ять тисяч Райхових земляків — євреїв із Галичини. Хоч їх і об’єднувало їхнє провінційне коріння, Райх не надто охоче асоціював себе з ними. В Австрії євреї здобули
