Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід

Неподалік я побачив свого вірного негра, ще живого і теж у руках двох індіанців. Чому ж вони не вбили нас?

Від групи, що стовбичила навколо ватажка, відійшов чоловік і попрямував до мене. Виявилося, що це не вождь зі страусовим пір’ям, а його посланець. У руці він тримав пістолет. Я зрозумів, що пробила моя остання хвилина.

Він нахилився і підніс пістолет до мого вуха. Дивно, але чоловік вистрілив у повітря.

Я вирішив, що він промахнувся і зараз знову вистрілить. Але я помилився: очевидно, йому потрібне було світло. Під час пострілу я глянув йому в обличчя – то був індіанець. Мені здалося, що я раніше його десь бачив. Очевидно, індіанець знав мене.

Він швидко відійшов і наблизився до місця, де лежав полонений Джек. Я чув, як він знову вистрілив, схилившись над розпростертим тілом негра.

Потім індіанець піднявся і крикнув:

– Це вони! І обидва живі!

Мабуть, ця звістка призначалася для вождя в уборі з чорного пір’я. Почувши її, вождь щось вигукнув – я не зрозумів, що саме, – і відійшов убік.

Його голос справив на мене дивне враження. Він не був схожий на голос Оцеоли. Ми недовго залишалися на цьому місці. Привели коней, нас із Джеком підняли і міцно прив’язали до сідел. Потім подали сигнал, і ми рушили в путь через ліс. По обидва боки від нас їхали вершники-індіанці – охорона.

Ми їхали всю ніч. Спалений ліс залишився далеко позаду. Ми перетнули савану і вступили в інший ліс – з гігантських дубів, пальм і магнолій. Я дізнався це по запаху квітів магнолії. Їх тонкий свіжий аромат було приємно вдихати після отруєної атмосфери, якою ми вже доста надихалися.

На світанку ми виїхали на галявину, де наші супротивники зробили привал.

Це була невелика галявина, всього кілька акрів завдовжки і завширшки, оточена зусібіч тісними рядами пальм, магнолій і дубів. Їх листя схилялося майже до землі, так що галявина здавалася огородженою величезною непроникною зеленою стіною.

У тьмяному вранішньому світлі мені вдалося розгледіти табір індіанців. Тут були два або три намети, поряд із ними прив’язані коні; навколо стояли і лежали в траві кілька людей, тісно притулившись один до одного – очевидно, для того, щоб зігрітися. Посеред галявини палало велике багаття. Навколо нього також юрмилися чоловіки і жінки.

Нас притягли на край табору. Часу для спостережень було небагато – відразу після прибуття нас грубо стягнули з коней і жбурнули у траву. Потім, зв’язаних по руках і ногах, розтягнули на спині, як дві шкури, розстелені для сушіння, і міцно прив’язали до кілочків, вбитих у землю.

Ясна річ, у такій позі ми вже не могли бачити ні табору, ні дерев, ні навіть землі. Ми споглядали лишень блакитне небо вгорі.

Звісно, це було дуже незручне і болісне положення. Поранена рука робила його просто нестерпним. Навколо нас зібралося майже все населення табору. Чоловіки ще раніше вийшли зустрічати нас, а тепер жінки стовпилися навколо наших розпростертих тіл. Серед них траплялися індіанські скво, але мене здивувало, що більшість жінок були родом із Африки – мулатки, самбо і негритянки.

Вони стовбичили біля нас, дражнили і знущалися над нами. Деякі навіть мучили нас: плювали нам в обличчя, виривали волосся і встромляли в тіло шипи. При цьому вони весь час волали в якомусь диявольському захваті і базікали на незрозумілому жаргоні, який видався мені сумішшю іспанської і мови ямасі. З Джеком поводилися не краще, ніж зі мною. Однаковий колір шкіри не викликав співчуття у цих дияволиць у спідницях: і чорний, і білий однаково були жертвами їхньої пекельної люті.

Частину слів із їхнього жаргону мені вдалося розібрати. Завдяки знайомству з іспанською мовою я нарешті зрозумів, що вони збиралися робити з нами.

Те, що я дізнався, було не вельми втішне: нас привезли в табір, щоб піддати тортурам. Мабуть, ті муки, яких ми зазнали досі, здавалися їм недостатніми, і попереду на нас чекали ще більші. Нашу страту збиралися перетворити на видовище для скаженого натовпу, і ці відьми тріумфували, передчуваючи насолоду, яку їм мали принести наші страждання. Тому нас не вбили на місці, а взяли в полон.

У чиї ж страшні лапи ми потрапили? Невже це були людські істоти? Невже це були індіанці? Невже це були семіноли, що досі ніколи не знущалися зі своїх бранців?

Наче у відповідь на моє запитання навколо нас пролунали дикі крики. Всі голоси злилися в один клич, волали ті самі слова:

– Мулато-міко! Мулато-міко! Хай живе Мулато-міко!

Тупіт копит сповістив про прибуття кінного загону.

Це були учасники бою, наші мучителі. У нічному поході з нами були тільки кілька воїнів охорони, і вони доставили нас у табір. Новоприбулі виявилися воїнами головного загону військ, які залишалися на полі битви, щоб завершити збір трофеїв і пограбування полеглих ворогів.

Я не міг бачити їх, хоча вони були зовсім близько; я чув тільки тупіт їхніх коней. Я лежав і слухав ці багатозначні слова:

– Мулато-міко! Хай живе Мулато-міко!

Я добре знав прізвисько «Мулато-міко» і слухав ці крики з жахом і відразою. Тепер мої побоювання досягли апогею. На мене чекала жахлива доля. Якби поруч зі мною опинився зараз сам диявол, навряд чи ця думка могла б бути більш утішною. Чорний Джек поділяв усі мої побоювання. Ми лежали поряд і могли перемовлятися між собою. Порівнявши наші припущення, ми з’ясували, що вони збігаються.

Незабаром уже не лишилося жодних сумнівів. Над нашими вухами прозвучав наказ, відданий грубим голосом. Він змусив жінок порозбігатися в різні боки. Ззаду почулися важкі кроки, і прямо переді мною зупинився чоловік. Наступної миті його тінь упала на моє обличчя. Я побачив, що переді мною стоїть сам Жовтий Джек!

Ні фарба, що приховувала природний колір його обличчя, ні вишита бісером сорочка, пояс і візерунчасті штани, ні три чорні пера, що здіймалися над його головою, ніщо не могло завадити мені впізнати мулата.

Ми обидва вже були готові до зустрічі з ним. Загальні вигуки «Мулато-міко» і голос, який ми почули, вже підготували нас до цієї зустрічі. Мені здавалося, що при самому погляді на нього я затремчу від жаху, але, на диво, сталося навпаки. Я не злякався, а відчув щось подібне до радості при вигляді цих трьох чорних пір’їн над його похмурим обличчям.

Я не чув