Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід
– Чорти б вас ухопили! – завищав він, і в його голосі я почув скажену радість. – Нарешті я помщуся! І обом одразу, білому і чорному, пану і рабу, моєму мучителю і моєму суперникові! Ха-ха-ха! Вони прив’язали мене до дерева, – продовжував він із хрипким сміхом, – і хотіли спалити, спалити живцем! Але тепер настала ваша черга! Дерев тут вистачить. Та я маю інший план. Чорти б вас ухопили! Набагато кращий план. Іноді бранцям вдається уникнути багаття. Ха-ха-ха! Ні, перш ніж спалити вас, ми вам дещо покажемо… Гей, ви, – звернувся він до своїх людей, – розв’яжіть їм руки, підніміть їх обох і розверніть до наметів… Досить, досить, так, добре… Ну, білий і чорний мерзотники, дивіться! Що ви там бачите?
За його наказом декілька чоловіків вийняли з землі кілочки, відв’язали наші руки, підняли нас і посадили обличчям до табору.
Вже зовсім розвиднилось, і сонце яскраво світило. Ми ясно бачили табір, намети, коней і строкатий натовп людей.
Але ми дивилися не туди. Тільки дві фігури прикували всю нашу увагу: це були моя сестра і Віола. Вони знову застигли в тій позі, як і тоді, коли я вперше побачив їх уночі. Віола сиділа з опущеною головою, а Вірджинія поклала їй голову на коліна.
Волосся в обох було розпущене, і чорні коси спліталися з золотими локонами. Навколо стояла охорона. Дівчата, мабуть, не помічали, що ми тут.
Незабаром ватажок послав одного зі своїх слуг, щоб повідомити полонянкам про нас. Ми бачили, як вони здригнулися, коли слуга підійшов до них. Вони спрямували свої погляди в наш бік. Пролунав пронизливий крик: вони нас упізнали.
Обидві дівчини закричали разом. Сестра назвала мене на ім’я. Я їй відповів. Вона схопилася, відчайдушно сплеснула руками і намагалася кинутися до мене. Але варта вхопила її і грубо відтягнула вбік. О, це було страшне видовище! Мені легше було б померти!
Далі нам дивитися не дали. Нас знову перекинули на спину і прив’язали до кілочків. Мулат стояв над нами, обсипаючи нас лайкою. Але, що ще гірше, він дозволяв собі мерзенні натяки на сестру і Віолу. О, як жахливо було мені вислуховувати все це! Якби нам у вуха влили розтоплений свинець, ми не відчували б таких пекельних мук.
Для нас було майже полегшенням, коли він замовк. Почалися приготування до страти. Нам була уготована якась жахлива смерть, але яка саме, ми ще не знали.
Та недовго ми залишалися в невіданні. Туди, де ми лежали, підійшло кілька людей з лопатами і кирками в руках. Це були негри – старі працівники з плантацій; вони знали, як поводитися з цими знаряддями. Негри зупинилися біля нас і почали копати яму. О, боже, невже нас закопають живцем? Ця думка була жахлива, але виявилася помилковою. Чудовисько приготувало для нас ще страшнішу смерть.
Мовчки, з серйозним і урочистим виглядом могильників негри продовжували працювати. Мулат стояв поряд і роздавав вказівки. Його розпирало від радощів. Він то знущався над нами, то вихвалявся тим, яку майстерність він проявить, виступивши в ролі ката. Жінки і воїни, які зібралися колом, сміялися його дотепів і самі іноді намагалися вставити щось від себе, після чого лунали вибухи демонічного сміху. Здавалося, що ми потрапили у справжнісіньке пекло, в якому пащекували чорти, щохвилини нахилялися над нами і вишкірялися просто в обличчя, ніби отримували особливе задоволення, спостерігаючи наші муки.
Ми помітили, що між ними мало семінолів. Тут були індіанці з майже чорним кольором шкіри. Вони належали до племені ямасі, колись підкореного семінолами. Більшість присутніх були неграми, самбо, мулатами – нащадками іспанських маронів[69], а також утікачі з американських плантацій. Останніх було, мабуть, найбільше, бо тепер я весь час чув англійську мову. Без сумніву, в цій строкатій юрбі були і наші раби, але вони не підходили близько, а я міг бачити тільки обличчя тих, хто нахилявся до мене.
Менш ніж за півгодини могильники завершили роботу. У землю вбили спеціальні стовпи для спалення на багатті, і нас потягли до місця страти.
Щойно в мене з’явилася можливість повернутися, я подивився туди, де раніше бачив сестру і Віолу, але їх уже там не було. Їх повели в намет або в кущі. Дівчат пощадили – їм не доведеться побачити жахливе видовище, хоча важко передбачити, для чого саме лиходій вивів їх звідси.
Перед нами зяяли дві чорні, глибокі ями. Але це були не могили. А якщо це й могили, то, очевидно, нас збиралися поховати стоячи. Втім, дивною була не лише форма могил, а й мета, з якою їх вирили. Незабаром усе стало зрозуміло.
Нас підвели до краю могил, схопили за плечі і опустили в них. Ями виявилися якраз по горло. Негри швидко закидали їх землею і притоптали. Тепер на поверхні лишалися тільки наші голови.
Положення було справді безглузде. Ми самі могли б розсміятися, коли б не знали, що стоїмо в своїх могилах.
Чортячий натовп з цікавістю спостерігав за нами, час від часу вибухаючи диким реготом.
Що ж далі? Чи це вже кінець нашим тортурам і нас залишать помирати тут жахливою, повільною смертю? Голод і спрага дуже швидко вб’ють нас. Та Господи, скільки годин триватимуть ці страждання? Скільки днів страшних мук нам судилося ще пережити, перш ніж остання іскра життя згасне в нас, – днів жаху і відчаю? Аж ні, ворогам і цього було мало.
Смерть, на яку ми вже очікували, здавалася надто легкою. Ще не все застосував лиходій – у нього були для нас у запасі інші, страшніші муки.
– Чудово! – верещав мулат, аж мліючи від власної винахідливості. – Це краще, ніж прив’язувати їх до дерева. Чудова думка, еге ж? Звідси вони не втечуть, чорти б їх ухопили! Давайте сюди вогню!
Вогню! То нас ще катуватимуть вогнем! Ми почули жахливі слова. Нам судилося померти у вогні! Ось тільки тепер ми зрозуміли, в якому жахливому становищі опинилися. Тепер наш жах досяг
