Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід

апогею. Що могло бути страшніше, коли принесли в’язанки хмизу і розклали їх навколо наших голів, коли принесли факели і підпалили хмиз, коли полум’я стало розгоратися дедалі яскравіше і нестерпний жар охопив наші голови… Наші черепи мали згоріти дотла і перетворитися на головешки, як ці розпалені гілки.

Ні, ми більше не мали сил страждати! Ми досягли межі наших мук, і жадали смерті, що поклала б їм край. Ці муки посилювалися від криків, які долинали з протилежного боку табору. Навіть у цю страшну мить ми впізнали голоси Вірджинії і Віоли. Безжалісне чудовисько веліло привести їх сюди, щоб вони були свідками нашої страти. Ми не бачили їх, але їхні дикі і жалібні волання свідчили про те, що вони стали свідками цієї жахливої картини.

Дедалі дужче і дужче розгорався вогонь, дедалі ближче і ближче підбиралися і вже лизали нас язики полум’я. Волосся на моїй голові почало скручуватися і обгорати.

Усе навколо попливло в мене перед очима, дерева затрусилися і попливли, всю земну кулю закрутило з шаленою швидкістю.

Здавалося, від страшного болю мій череп от-от лусне. Мозок наче зсихався… Я був майже без тями…

Розділ XCIII
Демони чи ангели

Невже я вже помер і терплю муки, уготовані мені в іншому світі? Невже це дияволи зловісно вишкіряються і танцюють навколо мене?

Та що це? Вони раптом розсипалися і відступили. Хтось підійшов і віддає їм накази. Невже Плутон[70]? Ні, це жінка. Жінка – тут! Прозерпіна[71]? Якщо це жінка, вона зглянеться наді мною.

Марна надія – в пеклі немає милосердя! О, мій мозок! Який жах!

Це дві жінки, і погляди їхні не ворожі. Це ангели. Можливо, ангели милосердя? Так, це вони. Ось один із них підходить до вогню і швидко розкидає палаючий хмиз. Хто ж вона, ця жінка?

Якби я був живий, то назвав би її Гадж-Євою. Але тепер, коли я вже помер, це, мабуть, її дух.

Поруч із нею ще одна жінка – молода і вродлива. Якщо існують ангели, то це найпрекрасніший ангел на небесах. Невже це дух Маюмі?

Як вона потрапила в цей жахливий вертеп до дияволів? Це не місце для неї. Вона не скоїла жодного злочину, за який її могли б сюди скинути.

Де я? Невже це не сон? Щойно я був весь у вогні, тепер палає мій мозок. Моє тіло огорнула прохолода. Де я?

Хто ти, що схилилася наді мною і даруєш мені прохолоду? Невже це ти, Гадж-Єво, божевільна королево? Чиї це ніжні пальці торкаються моїх скронь? О, яке блаженство дарує мені їх легкий дотик!.. Нагнись, щоб я міг поглянути в твоє обличчя і подякувати тобі… Маюмі! Маюмі!

* * *

Я не помер. Я живий. І я врятований. Сама Гадж-Єва, а не дух її, лила на мене прохолодну воду. Сама Маюмі дивилася на мене своїми чарівними, блискучими очима. Не дивно, що я прийняв цих жінок за ангелів.

– Прокляття! – пролунав хрипкий від сказу голос. – Заберіть геть цих жінок! Розпаліть знову багаття!.. Божевільна королево, геть звідси! Іди у своє плем’я. Це мої бранці! Твій вождь не має права… До біса! Нічого тобі мішатися в мої справи!.. Розпаліть багаття!

– Ямасі! – вигукнула Гадж-Єва, звертаючись до індіанців. – Не слухайте його! Інакше скарає вас Вікоме! Його дух розгнівається і не пощадить вас. Хоч би куди ви пішли, чітта-міко всюди переслідуватиме вас! Шум його хвоста вічно звучатиме у ваших вухах! Він буде кусати вас за п’яти, коли ви будете в лісі… Скажи, королю змій, чи правду я кажу?

Промовляючи це, Гадж-Єва взяла гримучу змію в руки і тримала так, аби всі могли її бачити. Змія зашипіла і заторохтала хвостом, видаючи різкий звук: «скірр».

Хто міг сумніватися в тому, що це була ствердна відповідь? Скуті жахом ямасі завмерли під поглядом могутньої чаклунки.

– А ви, чорні втікачі і зрадники, у яких немає бога і які не бояться Вікоме, тільки подумайте знову розпалити багаття!.. Лишень насмільтеся кинути бодай одну хмизинку, і ви самі опинитесь на місці бранців! Зараз тут з’явиться сильніший од вашого жовтого чудовиська, – ваш вождь!.. Ось він, Сонце, Що Сходить! Він іде! Він уже близько!

Вона замовкла, і в ту ж хвилину з лісу долинув кінський тупіт. Сотні голосів злилися в одному крику:

– Оцеола! Оцеола!

Цей вигук був цілющим бальзамом для мого слуху. Майже врятований, я знову почав боятися, що це тільки коротка відстрочка страти. Наш порятунок від смерті був ще далеко не вирішеною справою: нас захищали лише слабкі жінки. Мулат разом зі своїми скаженими прибічниками навряд чи поступився б їхнім вимогам. На їх погрози і благання не звернули б навіть уваги – знову запалили б багаття і довели страту до кінця. Так би і сталося, якби вчасно не нагодився Оцеола.

Його поява і його голос одразу підбадьорили мене. Під захистом Оцеоли нам нічого було більше боятися. Внутрішній голос підказав мені, що з’явився наш спаситель.

Незабаром ми вже знали наміри Оцеоли. Він зупинився прямо навпроти нас, зійшов зі свого чудового чорного коня, так само багато вбраного, як і вождь, і, кинувши поводи першому-ліпшому воїну, підійшов до мене. Його постава була велична, вбрання – барвисте. І знову я побачив три страусових пера, що по праву прикрашали горду голову, – три страусових пера, які так часто обманювали мою уяву.

Підійшовши, Оцеола зупинився і пильно глянув на нас. Він міг би посміхнутися, бачачи нас в такому безглуздому становищі, але на його обличчі не було й тіні легковажності. Навпаки, він був серйозний, і в його очах світилося співчуття. Мені навіть здалося, що він засмучений.

Кілька хвилин Оцеола стояв нерухомо й мовчки. Він переводив погляд з мене на мого товариша, наче прагнув розрізнити нас. Це було нелегко: дим, піт і зола зробили нас схожими один на одного. Нас важко було впізнати.

У цю хвилину Маюмі тихо наблизилася до Оцеоли і щось шепнула йому на вухо. Потім знову повернулася до мене, опустилася навколішки і торкнулася моїх скронь ніжними руками.

Ніхто не чув слів Маюмі, крім молодого вождя. На нього вони вплинули магічно: він вмить весь змінився. Його очі гнівно зблиснули, і сумний погляд поступився місцем шаленому погляду. Звернувшись до жовтого вождя, він прошепотів лише одне слово:

– Диявол!

Потім кілька секунд мовчки дивився на мулата, ніби