Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід

куля пройшла через верхню частину правої руки, трохи нижче плеча, і далі ковзнула вниз по грудях, залишивши слід на мундирі. З рани широким струменем хлинула кров. Було ще досить світло, і я помітив це. Я став розстібати мундир, щоб перев’язати рану. Чорний Джек уже був біля мене; він розірвав на бинти свою сорочку.

Раптом він з подивом вигукнув:

– Що це таке, маса Джордже? Постріл зроблено ззаду.

– Ззаду? – перепитав я, оглядаючи рану. Я й сам про це подумав, бо відчув, що болить плече ззаду.

Ми ретельно оглянули рану. Розірваний одяг переконав у достовірності нашого здогаду. І я мимоволі вигукнув:

– Це так, Джеку! Значить, індіанці підійшли до узлісся з того боку галявини. Отепер нам кінець!

Ми обидва озирнулися.

І в ту ж мить, наче на підтвердження нашої думки, друга куля, очевидно пущена з протилежного боку, з глухим стуком вп’ялася в стовбур дерева, за яким ми стояли навколішки. Тепер ми не сумнівалися, звідки її було пущено. Ми бачили спалах і чули постріл.

Куди ж поділися наші товариші? Невже вони залишили свої пости і дозволили підійти індіанцям? Невже вони, нехтуючи своїм обов’язком, вирушили до ставка втамувати спрагу? Так ми спершу подумали, але, вдивляючись у темряву під тінню сосен, нікого не побачили біля ставка. Це нас здивувало. Ми голосно гукнули товаришів. Відповіді не було, її заглушило дике завивання індіанців. І в ту ж мить ми побачили видовище, від якого кров похолола в жилах.

Поблизу від місця стоянки індіанців, якраз навпроти того місця, де стояли ми з Джеком, раптово, наче з-під землі, вирвалося яскраве полум’я і злетіло вгору. Воно піднімалося ривками дедалі вище, поки не досягло верхівок дерев. Склалося враження, наче спалахнула велика кількість пороху, підпаленого на землі. Так воно насправді й було – індіанці намагалися підпалити ліс. І їхня спроба миттю увінчалася успіхом. Щойно полум’я досягало засохлих соснових голок, вони спалахували зі швидкістю випущених ракет.

Полум’я розгоралося, ширилося і вже танцювало над кронами найвищих дерев.

Ми озирнулися – і всюди бачили одну і ту саму картину. Дике завивання індіанців було сигналом до початку вогняної облоги, полум’я зусібіч наближалося до нас. Вогонь миттю охоплював дерева і довжелезними язиками здіймався до неба. Галявину обступила стіна полум’я, яскраво-червоного й гігантського. Вогонь ревів на весь ліс… Весь ліс був у вогні!

Нас оточували клуби диму, з кожною хвилиною він ставав дедалі густішим. Спека була вже нестерпною, і ми майже задихалися.

Ми дивилися в обличчя смерті. Відчайдушні крики людей заглушував рев нещадного вогню. Неможливо було розчути голос навіть найближчого товариша. Але думки кожного можна було прочитати на обличчі, бо попри димову завісу галявина була осяяна яскравим світлом, і ми могли бачити один одного з якоюсь неприродною виразністю. На всіх обличчях, освітлених пожежею, ясно читалися жах і відчай. Але я вже нічого не відчував. Геть знесилений від втрати крові, я хотів було відступити від дерева на відкрите місце, бо так учинили інші. Та не встиг зробити і двох кроків, як мої ноги підкосилися і я непритомний упав на землю.

Розділ LXXXVII
Суд у полум’ї

Падаючи, я подумав, що настав мій кінець, що через кілька хвилин мене охопить полум’я і я загину в страшних муках. Ця думка вирвала з моїх грудей слабкий стогін, і я провалився в безпам’ятство. Я не відчував нічого, ніби вже помер. Якби в цю хвилину мене охопило полум’я, я б навіть не відчув; міг би згоріти, перетворитися на попіл і не відчути болю.

Я лежав непритомний і геть нічого навколо себе не бачив. Здавалося, що моя душа вже покинула цей світ. Але я ще мав шанс повернутися до життя. І, на щастя, мій рятівник був поряд.

Коли я прийшов до тями, то перш за все відчув, що лежу по горло у воді, притулившись головою до берега. Біля мене на колінах, також наполовину занурений у воду, стояв мій вірний Чорний Джек. Він мацав мені пульс і з тривогою вдивлявся в обличчя.

Коли ж до мене нарешті почала повертатися свідомість і я розплющив очі, він радісно вигукнув:

– Боже мій, маса Джордже, ви живі! Слава Творцеві, ви живі! Тримайтеся, маса, ви зумієте… ну звичайно, ви зумієте впоратися з цією справою!

– Сподіваюся, Джеку, – прошепотів я.

Та навіть від шепоту мій вірний слуга мало не стрибав од радощів.

Мені вдалося підняти голову, і я роззирнувся навколо. Я побачив страшну картину, і щоб її як слід роздивитися, було більше ніж достатньо світла.

Полум’я, що охопило ліс, вирувало з несамовитим ревом; стояв оглушливий гуркіт, подібний до грому чи шуму урагану. Слух подеколи різали шиплячі ноти і тріск, що нагадував стрілянину з мушкетів – неначе стріляв цілий взвод. Здавалося, що індіанці знову відкрили вогонь, але це було неможливо. Скоріше за все, вони давно відступили перед кільцем нищівного полум’я, що стрімко розросталося.

Але тепер стало ніби менше полум’я і диму. Сухе листя і хвоя перетворилися на попіл, а гілки падали на землю і лежали в густому шарі тліючого вугілля.

Над ними здіймалися високі голі стовбури, охоплені вогнем. Крихка кора швидко розгорялася, а густа смола палала яскравим полум’ям. Багато дерев прогоріли майже наскрізь і здавались величезними розжареними залізними колонами – воістину пекельна сцена.

Спека стояла нестерпна. Повітря аж тремтіло від руху розпечених потоків, навіть волосся на моїй голові було обпалене. На шкірі від опіків надулися пухирі. Повітря, яке я вдихав, нагадувало пару, що вилітає з клапана парової машини.

Я інстинктивно роззирнувся навколо, аби побачити своїх товаришів. Приблизно дванадцятеро перебували біля ставка, але це далеко не всі, нас було півсотні… Де ж решта? Невже вони загинули в полум’ї? Де вони?

Я запитав про це у Джека.

– Он там, – відповів він, указуючи на воду. – Живі-здорові і, здається, всі цілі.

Я глянув на ставок і побачив зо три десятки якихось дивних куль – то були голови моїх товаришів. Як і я, вони лежали по горло у воді і цим рятувалися від нестерпної спеки.

Але інші, там, на березі, – чому вони теж не скористалися цим рятівним способом? Чому залишалися в цій пічці й задихалися від диму? Дим почав поволі розсіюватися, і я вже став розрізняти обриси людських фігур. Однак вони, наче в тумані, набули гігантських розмірів, такими ж величезними здавалися і їхні рушниці.

Здавалося, що вони про щось збуджено сперечалися. Серед них я впізнав головних провідників нашого загону: Гікмена, Везерфорда та