Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід

Ми сподівалися, що через день уже зможемо безпечно пройти по вичахлому попелу між обвугленими стовбурами. Але від цього наше майбутнє не ставало світлішим. Якщо страх перед вогнем зменшувався, то відповідно зростав страх перед жорстоким ворогом.

Навряд чи нам вдасться вибратися з лісу, не зустрівшись із індіанцями. Звісно, вони, як і ми, чекали нагоди, коли можна буде увійти в ліс. Уникнути збройного зіткнення неможливо. Ми повинні були прорватися через ворога! Однак ми були ще здатні до опору і стали хоробріші. Навіть боязкі раптом набралися відваги, і жоден не висловився, щоб сховатися або відступити назад. На життя або на смерть, але ми вирішили йти всі разом, прорватися через ворога і перемогти або вмерти.

Це був наш старий план із дуже незначними змінами. Ми чекали ночі, аби здійснити його. Навряд чи можна сподіватися на те, що ліс охолоне, але голод знову починав нагадувати про себе. Коня ми вже з’їли – не такий-то він був і великий. Та й непросто нагодувати п’ятдесят голодних шлунків. Від коня залишилися самі кістки, та й ті геть повисмоктували до останньої краплі, де був кістковий мозок. Навіть від огидного плазуна зостався сам скелет. Жахливо виглядали тіла двох страчених злочинців. Від спеки вони роздулися до величезних розмірів – почався розклад. Повітря було насичене огидними міазмами…

Ми закопали тіла наших полеглих у бою товаришів. Дехто радив зробити те саме зі страченими. Ніхто не заперечував проти цього, але й ніхто не мав бажання копати їм могилу. У таких випадках людей зазвичай охоплює непереборна апатія: тому тіла двох зрадників так і залишилися непохованими.

Не зводячи очей із неба, ми з нетерпінням чекали заходу сонця. Поки вогненна куля ще була в високості, ми могли тільки розмірковувати про масштаби пожежі. Та сподівалися, що вночі зуміємо визначити точніше, яка частина лісу горить і куди нам слід рухатися: саме полум’я допоможе нам врятуватися від пожежі. Із настанням сутінків наш терпець уривався, та водночас і воскресла надія. Потріскування сухих, обвуглених стовбурів майже припинилося, і дим ледве помітно піднімався вгору. Ми сподівалися, що пожежа закінчується і настає час, коли ми зможемо перетнути небезпечну зону.

Невдовзі одна несподівана обставина майже перетворила нашу надію на впевненість. Поки ми чекали, почав накрапати дощ. Спочатку з неба падали окремі великі краплі, але через кілька хвилин пішла така злива, ніби прорвало небесний купол. Ми радо вітали цю зливу – то було для нас добрим знаменням. Нам ледве вдалося втримати нетерплячих молодиків, які поривалися кинутися в ліс. Але розсудливість перемогла, і ми далі чекали в непроглядній пітьмі.

Лив дощ, і хмари, що огорнули небо, прискорили настання ночі. Коли зовсім стемніло, жодна іскра світла не мерехтіла між деревами.

– Вже досить темно, – наполягали найбільш нетерплячі.

Нарешті наш загін вирушив у чорноту знищеного пожежею лісу. Ми йшли тихо, тримаючи рушниці напоготові. В одній руці я ніс рушницю, а інша висіла на перев’язі.

Не лише я був такий покалічений – багато моїх товаришів мали поранені руки. Попереду йшли найсильніші. Очолювали загін два мисливці, а поранені пленталися позаду.

Дощ не переставав лити, і ми змокли до рубця. Над нами вже не було листя і хвої – ніщо не захищало від дощу. Коли ми проходили під обгорілими гілками, зверху сипався чорний попіл, але потоки води миттю змивали його з наших облич. Більшість із нас ішли з непокритою головою. Нам довелося поскидати кашкети і позатуляти ними рушничні затвори, щоб зберегти їх сухими. Дехто позагортав пороховий запал у підкладку куртки.

Так пройшли з півмилі. Ми й самі не знали, куди йдемо. У такому лісі жоден провідник не зміг би визначити шлях. Ми тільки намагалися йти прямо і не потрапити в лапи до супротивника.

Досі нам щастило, і ми вже починали сподіватися, що все минеться без прикрих пригод. Та, на жаль, нам недовго довелося радіти – ми недооцінили силу і хитрість наших ворогів-індіанців.

Як з’ясувалося згодом, вони весь час спостерігали за нами, стежили за кожним нашим кроком і йшли по обидва боки від нас двома паралельними рядами. Нам здавалося, що ми перебуваємо в цілковитій безпеці, а насправді ми весь час були в них на мушці.

Раптом крізь потоки зливи зблиснув вогонь із сотень рушниць і кругом засвистіли кулі… Ворог дав про себе знати.

Одразу ж загинуло кілька людей із нашого загону, інші почали відстрілюватися, дехто намагався врятуватися втечею.

Індіанці зусібіч оточили нас, сповіщаючи про свій тріумф гучними криками. У темряві здавалося, що їх більше, ніж дерев у лісі. Невдовзі до нас стали долинати лишень рідкісні постріли з пістолетів. Ніхто вже більше не заряджав рушниць. Ворог оточив нас, тепер вирішити битву мали ножі і томагавки.

Це була коротка, але кровопролитна сутичка. Чимало полягло наших сміливців, але кожен із них, перш упасти, уклав хоча б одного ворога, а багато хто – навіть двох або трьох.

Нас швидко розгромили. Та інакше й бути не могло, адже вороги переважали нас чи не вп’ятеро. Всі вони були міцні і свіжі, а ми – змучені і виснажені голодом. До того ж серед нас було багато поранених. Якого ж іншого результату можна було очікувати?

Я майже нічого не бачив у цій сутичці. Та й навряд чи хтось бачив мене краще. Сутичка відбувалась у суцільній пітьмі.

Я міг рухати тільки лівою рукою і почувався геть безпорадним. Я навмання пальнув із рушниці, і мені вдалося витягнути пістолет, але в цю мить удар томагавка змусив мене впустити зброю з рук, і я без тями впав долі.

Опритомнівши, переконався, що бій скінчено. У мороці біля себе я розгледів якісь темні купи – то були тіла вбитих. Тут лежали і мої друзі, і мої вороги. Деякі з них міцно обхопили один одного в останніх обіймах. Індіанці нахилялися над ними і рознімали їх. Вони здійснювали свій огидний ритуал помсти над білими – знімали з них скальпи.

Неподалік од мене стояла група людей. Чоловік посередині, напевно, був начальником. У темряві я розгледів три страусових пера в нього на голові. Знову Оцеола!

Я не міг рухатися, інакше б кинувся на нього, навіть попри всю безглуздість цієї