Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін

Хоч я був малий, зрозумів — батько мене випробовує великою спокусою. Бо я дуже на матінку схожий. А вона, царство їй небесне, була ну така язиката — ніякої таємниці не втримає до вечора! І завжди всіх винить у всьому, а сама вона — свята і безвинна мучениця. Ще мені батько сказав:

— Все як у ліпших людей вчинимо. І мито сплатимо війтам у раду, як закон вимагає. І на твоє ім’я папір запишуть!

Про мого батька, бувало, патякали на базарі, що він побріхує і людей дурить. І ще мені батько сказав:

— Сховай так, щоб зразу віднайшов! Тільки часто не перевіряй. Бо наведеш на скарб злодіїв.

Я витримав усі спокуси і зберіг срібло. Після того батько всьому мене вчив і до всього допускав.

І садок ми купили. І на другий рік по Єдигеєвій пошесті ми з батьком продали п'ять міхів яблук і корчагу вина. У нас вино не гірше, ніж у печерських отців. Звичайно, не таке, як грецьке з Криму, але все до пляшки у нас розкуповують.

А з тими що сталось? Та що — Сусанна, як гроші скінчились, втекла від Климентаса. А його друзі-пияки десь зарізали. Чогось не поділили.

Ілько ж повернувся до Києва і став поважним міщанином. До нього навіть літні люди, як хотіли смачно поїсти, приходили. А служити він більше нікому не служив, хоча йому й великі гроші сулили.

— Господи! Скільки в світі омани, брехні та диявольської спокуси! Найкраща захисниця проти диявольщини — наша християнська віра! І щира молитва — могутня захисниця християнської душі. Також рятують людей чудотворні ікони. Вони — як фортеці неприступні на шляхах сатанинського війська. Тому-то люди прагнуть завжди придбати собі чудотворні ікони. А коли й загарбати чи хитрістю заволодіти чудотворними. От хоча б така історія: мати Мономахова привезла із Цареграда до Києва ікону Божої Матері. З нащадками Мономаховими ікона потрапила до Галичини. Коли Львів остаточно став хилитися під ляхів, домінікани вициганили в Данилових нащадків цю прекрасну ікону. І поставили в своєму храмі.

Коли ж був князь Опольський намісником, ікона зачарувала його. Перед її чистим, ясним, радісним письмом не могла не зрадіти жодна душа, навіть і ница. Ніякі латинські ікони не здатні до Матері Божої рівнятись ні абрисом, ні кольором! От і вирішив князь, коли його змістив король, забрати в свою вотчину ікону Божої Матері. Як вирішив — так і вчинив! Що проти князя ченці вдіють? Та й вони не святі — не по правді дісталась їм доброславна ікона! Чи довго чи не довго ховав князь Опольський ікону, а тільки якась біда з ним сталася. І був йому голос, що все піде на краще, коли він віддасть ікону в монастир. І він віддав її в монастир до Ченстохова. А щоб сліди свого грабунку зі Львова замести, пустив поголос, що та ікона належала святій Єфросинії Полоцькій. Щоб домінікани не пожалілись королю та не повернули собі ікону… Тільки Матір Божа постала на Ясній Гурі в Ченстохові, як її сила проявилась і пролилась благодаттю на лядську землю. Не один рік покривала все поспільство лядське від бід та завірюх. Поки ті ярі таборити, повсталі чехи, та не побили тих триклятих ляхів. Чим вона, Матір Божа, не догодила чехам, а тільки вони, коли вдерлися в монастир, вдарили по ній мечем. Але чомусь не порубали її до кінця, а покинули та й подалися далі. Чи покарав їх тоді Божий гнів, чи не покарав, брехати не буду. А тільки взяли ченці ікону і повезли до нас, до русинських майстрів, щоб її поправити. Та, як не старались львівські ізографи, не трималась проста яєчна фарба на восковому письмі. Мені не доводилось підновляти воскові ікони. Я й сам їх не бачив, а тільки чув. Тому не можу достеменно сказати, що не можна підправити воскове письмо звичайним письмом. Воскове письмо найдорожче і найстаріше письмо. Зараз його ніхто вже на білім світі не вміє творити. Ну, звичайно, ясногурські ченці роззлостились, забрали у галичан ікону і повезли її в Угорщину. Бо тоді ще половина ченців з Ясної Гури були угорцями. А в Угорщині малярі-зографи довго не мудрували — здерли воскове письмо до дошки і перемалювали все спочатку. Повернулись із перемальованою іконою до свого монастиря, і почалось знову Боже благословіння!..

Могутній захист людині хрест натільний — хто цьому може заперечити?! Тільки я-от вважаю, що не варто носити дорогоцінні хрести. Доля людська перемінлива, і тому коштовність може стати диявольською спокусою для інаковірних чи й наших безбожних грабіжників. Був випадок, як Єдигей смердючий сплюндрував Київ. Потрапили двоє друзів у татарський полон. В одного був дуже дорогий срібний натільний хрест. Татари вздріли коштовність і вмить здерли. Він від грабунку, від втрати хреста наче розумом повередився. Ледь членами рухав. Хто на нього глянув би, зразу сказав би — людина приречена. Тоді його товариш пожалів його і віддав йому свого хреста. І що ж? Той врятувався, бо зразу ожив. А той, хто віддав, лишився без великого свого захисту. Загинув десь на шляху до Криму. Люди, яким вдалося повернутись із полону, розповіли про все…

Особливо ж сильні хрести, якщо в них схована хоч крихітка святих мощей… Але, на жаль, поспільство не завжди покладається на молитву, ікону та хрест. Майже всі наші люди носять всілякі обереги. Хто відверто, хто потайки. Серед оберегів трапляються надзвичайно