Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
Бо лише розмовами, переказуваннями можна злі сили знову викликати, цур їм та пек! Але спокуса все ж велика! Хоч і гріх воно розважатись такими історіями, одначе не можу втриматись, щоб не розповісти. До того ж історія для багатьох може бути повчальною. Тільки ось що — вуха у всіх є, але не у всіх вони відкриті. Всі ніби слухають, але не всі чують! Тому-то, хто хоче почути, нехай слухає уважно. І не звертає уваги на окремі слова, а думає про зміст і божественну істину, яка є в кожній історії. Отож я попередив і тепер почну свою розповідь. І вже не вибачатимусь ні за слова, ні за їхню силу. Бо всяк повинен не до слова чіплятись, а почути і сприйняти нове душею і розумом. Почну від самого початку.
Часи міняються — міняються і звичаї. Як звичаї міняються, то й ознаки влади і місце людини міняються. Колись, у золоті київські часи, які були знаки княжої влади у нашій землі? Шапка княжа дорогоцінна, лускатий вінець золотий чи срібний, барми і меч! Тепер же той, хто є князем грецької віри у нашій славній Україні, не носить ні барм, ні вінця лускатого. А шапка, дуже дорога, соболина, вже не золота і не срібна!.. Сьогодні справжня золота шапка є у великого князя московського. Та й та шапка їм з чужини прийшла. Її в Агарянській землі майстри спорядили, а їхні володарі, ординські царі, подарували московським князям разом із ярликом на їхні землі і володіння людом хрещеним. Я не брешу. Бо знав одного дивного чоловіка, чаклуна і пронозу. Він бачив її хоч і здаля, але на власні очі. Та про того чоловіка я ще скажу вам… Отож в золоті київські часи наші князі носили дорогоцінні обереги-змійовики. В молодості мені потрапив до рук старовинний «Псалтир». Я мав перемалювати рисунки до нової книги. Вона була написана на телятині-харатеї, а я перемальовував на венеційський папір. Який папір, який папір, шовк, а не папір! На трьох пергаменах були два князі намальовані з бармами та оберегами-змійовиками. Змійовики на золотих ланцюгах висіли нижче барм. Обидва були золотом твореним вималювані.
Тоді, в славні київські часи, золоті змійовики носили великі князі. А тепер лише відуни та чародійки по волинських та чорнобильських пущах чіпляють на себе мідні обереги-змійовики! Та повернімося до самого початку.
Ще в золоті київські часи славному нашому князеві Володимиру привезли в подарунок золотого змійовика аж із самого Цареграда. А великий Володимир подарував щирозлотого оберега своєму синові Ізяславу. Хтозна, чи допомагав оберіг Ізяславові та його сину Брячиславові. А от правнукові Володимира, бісівському чародію та перевертню Всеславові, оберіг вірно служив. З усіх бід і халеп його визволяв. Від усякої смертельної рани в січах рятував!.. А потім дістався його онуці Єфросинії, діві чистій і святій. Була вельми вправна і досвідчена в книжному ділі! І як монастирем кермувала, а списування книг все одно не облишала. Книжне мистецтво опанувала досконало, не гірше мужів-переписувачів! Я на власні очі бачив на Подолі в монастирі списану її рукою книгу. І харатея тонка, і письмо досконале! Святість і жінку людиною робить! Коли преподобна Єфросинія зібралась відбути прощу до Святої землі, то їй пособляли в далекій путі небіж її Давид та сестра Євпраксія. Єфросинія ж тоді дала оберіг-змійовик князю Давиду. Бо оберіг був проти всякого головосіку та вояцької пригоди. Справді святою була Єфросинія, і Бог послав їй таку смерть, яка всяким християнином вимріяна, — поклонилась гробу Господню і віддала Богу душу в Святій землі. Потім, коли Давид привіз тіло своєї святої тітоньки в рідну землю, він повісив оберіг у храмі Святої Софії. І висів знаменитий щирозлотий оберіг у Полоцьку аж до татарської чуми, до нашого Судного Дня!.. Тоді хтось із нащадків Давидових надягнув оберіг і поспішив на криваву січу. Та перемога ще не судилася християнам!.. І потрапив могутній змійовик в лабети смердючих ординців. Батиєві пси були хитрющі та підступні. Вони завжди про чужі обереги та клейноди намагались усе досконало вивідати! Скрізь у них були для цього вивідувані. І речами, сповненими вищої сили, вони не розкидались, пильно берегли у своїх скарбницях. Знали про кожну річ усе. Мені це розповідав сам чорнокнижник Ярчук. Я вже казав про нього. Чого він тільки не знав і чого він тільки не вмів! Без сумніву, без жодного сумніву, йому пособляла нечиста сила. Без помочі вражої сили стільки знати, стільки всього вміти — неможливо!..
Отож чарівний оберіг-змійовик лежав у татарській потаємній скарбниці до того часу, поки не покликав іуда Вітовт наших витязів на Ворсклі під ординські копита. І мертвих була тьма-тьмуща, і сила-силенна потрапила в полон. Серед бранців опинився один отрок із бояр ліпших. На ім'я Сергій. Йому потім дали одне прізвисько — Боярин, друге прізвисько — Стрілець. Військові мужі звали його за очі лише Стрільцем. Але то вже потім. І не це головне! Головна таємниця ось у чому: за станом він був боярин. А от по крові — беріть куди вище! У нього серед предків навіть небога кесаря! Ке-са-ря! Але на ньому лежало тавро прокляття. Не просте прокляття, а через дикий блуд предків. Бо перед ним всі його чоловічі предки були лживі, підступні. І прапрабаба, і прабаба, і баба, і мати приживали дітей від коханців. Ну, а ви ж знаєте, це й дитина знає, якщо підряд три баби народжуються та все байстрючки, то третя — вже відьма природжена! Але замість байстрючки — народився хлопець. Дуже слухняний, розумний і дуже гарний лицем і тілом. І ще одне — силою перевищував усіх своїх однолітків.
І от чоловік матері того Сергія Стрільця взяв його, зовсім молодого отрока, на смертельну битву над Ворсклою. Сам боярин загинув. Хлопця захопили ординці з Криму, який на той час ще підлягав
